О. С. Афанасьєв-Чужбинський

СПОМИНИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

 

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину;

На тій вербі одиноке

Гніздечко гойдає, —

А де дівся соловейко,

Не питай — не знає.

Т. Шевченко («Кобзар». «На вічну пам’ять Котляревському»).

   Як матеріал до біографії Шевченка я подаю епізод мого з ним знайомства в той час, коли наш поет був ще молодий, кипів натхненням, прагнув до самоосвіти і, незважаючи на тугу, що повсякчас ятрила його серце на самоті, захоплювався ще іноді й веселим товариством, і співчуттям, яке викликав симпатичною своєю особою. Та перш ніж почати розповідь про моє знайомство з Шевченком, вважаю за необхідне кинути побіжний погляд на епоху, близьку до нас, але таку, що стала вже майже історією, на ті доконані факти, які один за одним вели наше суспільство до розвитку.

   Це було 1843 року. Перебуваючи в річній відпустці у Полтавській губернії, я чекав відставки з військової служби, аби зайнятися вивченням української народності, що було моєю заповітною мрією.

   У той час пани наші жили, як то кажуть, на широку ногу, і патріархальна гостинність не втрачала жодної риси свого поштивого характеру. Молоде покоління було вже більш-менш освіченим. Жінки вищого стану, власне, молоді, усі вже були виховані в інститутах, пансіонах або вдома Під наглядом гувернанток, і французька мова не тільки не була в дивовижу, як на початку тридцятих років, але вважалася необхідною приналежністю будь-якої освіченої бесіди. Говорили нею вільно і пристойно, правда, тільки жінки, а кавалери здебільшого не вміли нею розмовляти, але кожний франт вважав своїм обов’язком запросити даму на танець неодмінно по-французьки. Хоч багато які поміщики виписували журнали, як-от «Библиотеку» і «Отечественные записни», але критичні статті Бєлінського залишалися нерозрізаними на тій підставі, «що в них все починається від Адама», і жадібно читалось літературне літописання Брамбеуса, яке було до снаги більшості публіки; заучувались напам’ять драматичні фантазії Кукольника, і я знав одну дуже милу панночку, яка могла переказати без запинки всього Джакобо Санназара. Багаті пани жили відкрито, і було кілька домів у різних місцях, оточених штатом прихвоснів, куди в інтимний гурток допускалися лише вибрані; та у певні визначені дні і свята збиралося до трьохсот і чотирьохсот гостей з різних кінців Малоросії. Там поміщики переймали і нові моди та звичаї, там найбільш гордий багатир свого околодку ставав тихий та сумирний, тому що величезне багатство магната гнітило його своїми розмірами. Вельможний господар намагався приймати всіх однаково, за винятком двох-трьох, на яких дивився як на рівних, й інколи, за обідом, для приведення всіх до спільного знаменника, кидав фразу на зразок такої:

— Даремно NN взявся за це діло — воно йому не під силу. Шкода, він може розоритися, тому що, маючи якихось тисячу душ, важко буде йому витримати.

  І той нітився, у кого було тисяча душ, а в кого кількасот, тому залишалось тільки улесливо слухати. Тоді ще у нас дуже цінувалося в людині багатство, і хоч воно цінується не менше й тепер, проте цього не виявляють так цинічно і не кажуть: «Ти бідний, так ступай до порога». У той блаженний час говорили і чинили інакше. Але у магнатів, як я уже сказав, усіх приймали однаково, і в них не було заведено, як у більшості під час з’їздів, що одним гостям подавали гарні іноземні вина, а іншим — місцевого повітового виробництва. З’їзди ці можна було б назвати переважно танцювальними, тому що кілька днів підряд щодня дами виряджалися по-бальному, і танці тривали до двох і трьох годин за північ. Левами балів звичайно бували військові та зрідка який-небудь заїжджий із столиці, котрий і пожинав лаври і на кого з заздрістю поглядали найзапекліші серцеїди.

   Одначе уже в той час. як відрадні оазиси, виділялись деякі сімейства з новим напрямком, відзначаючись і освітою, і гуманністю. їх було небагато, та, проїхавши кілька десятків верст, ви були впевнені, що зустрінете і розумну бесіду, і цікаву книгу, посперечаєтесь не тільки про собак та коней і почуєте справжню музику. Між жінками цих сімейств виникав потяг до національної літератури; вони наввипередки читали «Кобзаря» Шевченка, виданого в Петербурзі й зустрінутого одностайним глумом критики. Що українки читали рідного поета — здавалося б справа цілком звичайна і, очевидно, природна; та хто знає настрій тодішнього суспільства, той не може не подивуватись. Діти заможного стану, особливо дівчатка, від годувальниць потрапляли або до іноземних няньок, або до таких, які говорили по-російському, і кожне українське слово ставилося їм у провину і тягло за собою покарання. Ще хлопчики могли навчитися по-українському, але дівчаткам треба було докласти багато праці, щоб розуміти «по-мужицькому», хоча ніщо не заважало зберігати рідний акцент аж до глибокої старості. На той час, крім «Енеїди» Котляревського, яку дівчатам читати не давали, українською мовою були вже повісті Квітки, «Полтава» та «Приказки» Гребінки, поширювалися рукописні твори Гулака-Артемовського; та все це читалося у вищих колах якось мляво. Поява «Кобзаря» миттю розвіяла апатію і викликала любов до рідного слова, вигнаного з ужитку не лише в колах вищого стану, а й у розмові з селянами, які намагалися і, звичайно, кумедно, висловлюватися по-великоруськи. Сміливо можу сказати, що після появи «Кобзаря» більшість взялася за повісті Квітки. У 1843 році Шевченка уже знали українські пани; для простолюду поет і досі залишається невідомим, хоча всі твори його доступні селянинові і принесли б йому велику насолоду. До цього ж року відноситься і моя перша зустріч з Шевченком у Полтавській губернії. Було це наприкінці червня. На Петра й Павла в одному старовинному домі у Т. Г. Волховської з’їжджалися поміщики не лише з Полтавської, а й з Чернігівської і навіть Київської губерній, і свято тривало кілька днів. Дім цей був останнім у своєму роді; вісімдесятирічна господиня його — явище також неможливе у наш час, і тому читач не нарікатиме, якщо я змалюю трохи побут славетної колись Мосівки. 12 січня — день іменин господині, і 29 червня, здається, день іменин покійного Волховського — святкувалися бучно; і в ці дні збиралося у Мосівці до двохсот осіб, деякі пани приїздили кількома екіпажами у супроводі численної челяді. Все це треба було розмістити і годувати. Останнім часом господиня була майже сліпа, пристрасна картярка, вона вже не могла грати сама і лише просиджувала далеко за північ біля гравців, тішачи слух свій приємними картярськими вигуками і радіючи з якогось казусу. Старенька мало що вже й пам’ятала, знаючи тільки найближчих гостей, а про більшість відвідувачів, особливо з молоді, ніколи й не чула; вона ні в що не вникала, і прийом гостей був обов’язком економки і дворецького. В останніх вельможніші користувалися ще увагою за традицією, але ми, номади, мусили розміщатися, як самі знали, і вранці бігати до буфету добувати з боєм склянку чаю або кави. Певна річ, при цьому четвертак або полтиник відігравали свою роль. Та іноді гостей було так багато, безладдя доходило до такого хаосу, що й підкуплені лакеї нічого не могли зробити для своїх клієнтів. Але ці життєві невигоди надолужувались різноманітним і веселим товариством, що зранку збиралося у гостинних кімнатах, де дами й панночки, одна перед одною, хизувалися люб’язністю, вродою, вишуканістю і розкішшю туалетів. Бали Т. Г. Волховської були для Малоросії своєрідним Версалем: туди везли напоказ наймодніші сукні, найновіші мазурки, найдотепніші каламбури, і там же відбувався іноді перший виїзд панночки, яка доти ходила в коротенькому платтячку й мереживних панталонах. Там зав’язувались сердечні романи, відбувалися катастрофи, проголошувалась краса та здобувалася слава танцюристів і тайцюристок. Так, подібні бали вже не повторюються, тому що зараз небагато знайдеться бажаючих їхати за півтораста верст із сім’ями на триденні танці, та й навряд чи знайдеться поміщик, готовий викинути кілька тисяч карбованців на подібні розваги. Величезна, освітлена люстрами зала ледве могла вміщати товариство, хоча чимало гостей займали інші кімнати і багато чоловіків грало в карти по своїх квартирах. Старовинні меблі, квіти, спозаколишні люстри і штори — все це при освітленні і найновіших костюмах, під звуки музики мало надзвичайно цікавий вигляд. І раптом серед натовпу виряджених дам і вифранчених кавалерів з’являється грубник у простому селянському одязі, у змащених дьогтем чоботях, з довгою кочергою і, розштовхуючи надушений парфумами натовп, прямує до груби, сідає навпочіпки на паркеті і, помішуючи головешки, нюхає собі тютюн з ріжка, вийнятого з-за халяви. Виждавши флегматично час, грубник лізе по драбинці, закриває каглу і, склавши на плечі своє причандалля, повертається назад таким же робом, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо, як людина, що сумлінно виконала свій обов’язок.

   Зимові бали були блискучі, проте літні значно веселіші, тому що після танців, на світанку, товариство виходило на обсаджений квітами лужок перед будинком, гуляло по саду, і тут договорювались у променях ранкової зірниці ті слова, що якось завмирали у душній бальній атмосфері. Саме в цей час зустрів я у Мосівці С. О. Закревську, яка тоді надрукувала в «Отечественных записках» свою «Інститутку» і зачепила в ній кількох осіб, що звичайно відвідували стару Волховську. Вона ж сказала мені, що ждали з Петербурга Гребінку, який, безсумнівно, приїде у Мосівку. З Гребінкою ми були знайомі як вихованці одного закладу, і хоча він закінчив набагато раніше від мене, але ми з ним жили на одній квартирі. Він також у своїх оповіданнях описав не одну особу з товариства, що збиралося в Мосівці, Особливо нападали вони із Закревською на одну панію, тип уже зниклий, відому в Малоросії під ім’ям всесвітньої свахи.

   Товариство зібралося чималеньке. За протекцією одного приятеля, я мав кімнатку, хоч і не затишну, але окрему, так що, незважаючи на невигоди, був усе-таки влаштований краще за багатьох інших. Пам’ятаю, що після гамірного сніданку я повернувся до себе покурити і почитати. Проходячи повз головний під’їзд, я почув голоси: «Гребінка! Гребінка!» — і зупинився. Євген Павлович від’їздив до ганку в супроводі незнайомця. Вони вийшли. Супутник його був середній на зріст, кремезний; на перший погляд обличчя його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і променистим світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу. Гребінка одразу ж привітався зі мною, взяв за плечі і, штовхнувши до свою супутника, познайомив нас. Це був Т. Г. Шевченко. Останній знав мене з віршованого послання до нього, надрукованого в «Молодику», і міцно обнявся зі мною. Подорожнім треба було вмитися і привести одяг у порядок. Я запросив їх до своєї кімнати. Гребінка скоро пішов униз, а Тарас Григорович залишився зі мною. Я згадав про свій вірш не з самолюбства, навпаки, я вважаю його слабким, але тому, що це було перше друковане висловлення співчуття й поваги українця до народного поета, і Шевченко кілька разів сказав мені своє щире «дякую», котре, як відомо всім, хто добре знав його, мало особливу чарівність в устах славного Кобзаря. Але недовго ми розмовляли. Звістка про приїзд Шевченка миттю розлетілася по всьому дому, і моя кімната незабаром наповнилась шанувальниками, що приходили познайомитися з рідним поетом. Прийшов і Гребінка, і ми пішли в зал. Усі гості юрмилися біля входу, і навіть манірні панночки, які інакше й не говорили, як по-французьки, й ті з цікавістю чекали появи Шевченка. Поет, очевидячки, був зворушений блискучим прийомом, і після звичайного представлення господині, яка зовсім не розуміла, кого їй представляють, Шевченко усівся між дамами в товаристві С. О. Закревської. Цілий день він був предметом загальної уваги, за винятком двох-трьох осіб, які не визнавали не тільки української, а й російської поезії і марили лише Гюго і Ламартіном. Швидко Шевченко став наче свій з усіма і був як дома. Багато гарненьких жінок читали йому напам’ять уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки. Вплив цієї чистої мови позначився на його останніх творах, а в перших помітна перевага задніпрянської говірки...

   Два дні пробули ми разом з Шевченком у Мосівці і, розлучаючись, дали один одному слово побачитись при першій нагоді, вказавши різні місцевості, де приблизно розраховували бути в певний час. Заїздив він потім до мене, супроводжував я його до спільних знайомих, і саме в тих поїздках я встиг трохи ближче придивитися до цієї цікавої людини, про яку ще до прибуття в Малоросію ходили суперечливі чутки. Обережний чи то за вдачею, чи внаслідок гнітючих обставин молодості, що склалися у таку тяжку долю, Шевченко при всій видимій відвертості все ж не любив висловлювати свої думки. Якось мені пощастило відразу помітити цю рису, і я ніколи не надокучав йому ніякими запитаннями, поки він сам не починав розмови. Пам’ятаю, одного разу восени у нас у домі довго сиділи ми й читали «Дзяди» Міцкевича. Усі давно вже полягали спати. Тарас сидів, спершись ліктями на стіл і закривши обличчя. Я зупинився, щоб перевести дух і покурити. Щойно я прочитав сцену, коли Густав розповідав священикові про свою останню зустріч з коханою.

— А що, ти втомився і хочеш спати? — спитав він мене.

— Ні, — відповів я, — покурити хочу.

— І справді! А знаєш що? Може б, випити чого! Так, мабуть, хлопчик спить уже, сердешний.

— Невже ж і без нього ми не дамо ради. Стривай, я зладнаю чогось попоїсти, поставимо самовар.

— Ото і добре! Порайся ж ти тутечки, а я побіжу по воду до криниці.

— Вода є, а надворі чуєш який вітер.

— Байдуже. Хочу пробігтись.

¹ Шевченко зі мною говорив завжди по-українському, і через це я інакше й не можу передавати його розмови.

   І Тарас Григорович, розшукавши відро, пішов садом. Невдовзі я почув його гучний голос, що виводив улюблену тоді його пісню:

Та нема в світі гірш нікому,

Як сироті молодому.

   Спільними силами ми приготували чай, і, коли сіли до столу, він, забувши про Міцкевича, почав мені розповідати все своє минуле. Зайвим буде говорити, що світанок застав нас за бесідою, і тоді тільки я повністю зрозумів Тараса.

   Шевченко вже розчарувався у деяких наших панах і відвідував лише небагатьох. Не відсутність гостинності чи уваги, не якась там зарозумілість відштовхнули його, а сумна влада існуючого кріпосного права, що виявлялася в тій або іншій неблаговидній формі, викликала в цій благородній душі найпохмуріший настрій. Хоча перед ним скрізь усі намагалися показати свій домашній побут у святковому вигляді, дроте важко було обдурити таку людину, як Шевченко, котрий, сам вийшовши з кріпаків, чудово знав показну і закулісну сторони поміщицького життя.

   Дуже запам’ятався мені один випадок. У повітовому містечку Лубнах, не бажаючи відстати від інших, один пан запросив Шевченка обідати. Ми прийшли ще досить рано. У передпокої слуга дрімав на ослоні. Як на  лихо, господар визирнув з дверей і, побачивши слугу, що дрімав, розбудив його власноручно по-своєму... не соромлячись нашої присутності;.. Тарас почервонів, надів шапку й пішов додому. Ніякі прохання не могли примусити його повернутись. Згодом пан не залишився в боргу. Темна ця особа, діючи потай, завдала немало горя нашому поетові...

   Думка про тодішнє становище простолюдина постійно мучила Шевченка і часто отруювала йому кращі хвилини.

   Тарас Григорович з іноземних мов знав одну лише польську і перечитав на ній багато творів. Як навмисно в той час я ретельно займався польською літературою — і в мене назбиралося чимало книг і журналів. У негоду Шевченко не встає, бувало, з ліжка, лежить і читає... До Міцкевича відчував якийсь особливий потяг. Знаючи Байрона лише з кількох російських перекладів, Тарас Григорович художницьким чуттям угадував велич світового поета; але, читаючи прекрасні переклади Міцкевича з Байрона, він завжди приходив у захоплення особливо від «Доброї ночі» з «Чайльд Гарольда». Справді, п’єса ця не поступається перед оригіналом і вилилася у поета гармонійними і симпатичними віршами. Тарас Григорович довгий час любив повторювати строфу:

 

Sam jeden błądząc po swiecie szerokim,

Pędę życie tułacze,

Czegoż mam płakać, za kim і po kim,

Kiedy nikt po mnie nie placze? 

Сам-один блукаю по світу широкому,

Коротаю життя нужденне.

Чому ж маю плакати, за ким і по кому,

Коли ніхто по мені не плаче? (Польськ.)

   Кілька разів брався він до перекладу ліричних п’єс Міцкевича, але ніколи не закінчував і рвав на дрібні шматочки, щоб і згадки не лишилось. Деякі вірші виходили дуже вдало, але тільки-но якийсь здавався йому важким і неточним, Шевченко кидав і знищував усі попередні строфи.

— Мабуть, сама доля не хоче, — казав, бувало, — щоб я перекладав лядські пісні.

   У 1844 році розлучились ми надовго. Випадок закинув мене на Кавказ і Закавказзя, де велична природа і зовсім незнайомий край з його диким населенням полонили всю мою увагу. Я не мав вістей від Шевченка, але скрізь, де натрапляв на кількох українців, чи то серед чиновників, чи в якомусь полку, скрізь я зустрічав пошарпані примірники «Кобзаря» та «Гайдамаків» і цілковите, щире співчуття до їх автора.

   Повернувшись на батьківщину, я зустрівся з Тарасом Григоровичем у своєму повітовому місті, через яке він проїздив з Миргорода, де зійшовся з Лук’яновичем. Шевченко клопотав про подорожню, а що було вже після полудня і всі міські власті за звичкою по обіді спали, то й не було змоги виконати його прохання. Одержання подорожньої, справді, обставлено в нас досить обтяжливими формами для проїжджого. Я запропонував Шевченкові заїхати до мене, погостювати день-другий, а потім обіцяв відвезти його, куди треба. Він поспішав до Закревського, але одразу ж прийняв мою пропозицію, і ми відправилися в Ісківці. Тарас Григорович розповів мені, що зблизився з Віктором Олексійовичем, який не склав ще з себе звання старшини товариства мочемордів і подвизався в ньому з успіхом на славу Бахуса. При цьому він розповів мені чимало анекдотів. За два дні Тарас Григорович прочитав мені кілька своїх творів. Дивовижні речі були у Шевченка. З великих особливо чудові «Іван Гус», поема і містерія без заголовка. У першій він піднісся, на мою думку, до свого апогею, у другій, яка поступалася перед «Гусом» за змістом, він розсипав безліч квітів чистої української поезії...

   Шевченко розповідав мені, що прочитав про гуситів та епоху, що їм передувала, усі джерела, які тільки можна було дістати, а щоб не погрішити проти народності, не залишав у спокої жодного чеха, котрий зустрічався йому в Києві або в інших місцях, розпитуючи в них про топографічні та етнографічні подробиці.

   Вважаю своїм обов’язком нагадати про одну обставину, яка висвітлює з надзвичайно важливого боку особистість Шевченка. Надрукований був його російський вірш «Тризна». Він знайшов його в мене і засміявся своїм симпатичним сміхом.

— Ти читав? — спитав він і на мою ствердну відповідь додав: — От треба було вискочить, як Пилип з конопель. Чому не писати, коли сверблять руки, а друкувать не годилось.

— Кажучи правду, ти краще пишеш по-нашому.

— От спасибі! А дехто хотів одурить мене, зачепить, знаєш, авторське самолюбіє, так я ж і сам бачу. Швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся, — додав він з усмішкою.

   Кинувши книгу, він улігся на ліжко.

— Нехай йому цур! Ось сядь лишень та розкажи мені про Кавказ і про черкесів.

   Довго ми розмовляли про горців; його все цікавило, він розпитував про найменші подробиці тамтешнього побуту. Потім ми мріяли про подорож по Дніпру дубом на Запоріжжя, потім до Лиману пошукати залишків старовини, що зникають вже для дослідників, а що в обох нас не вистачало коштів, то ми й відкладали це до кращого часу.

   Взимку ми з’їхалися у Закревських. Шевченко був у них як свій і охоче жив у їхньому гостинному домі. Іноді з’їжджалися до Віктора Олексійовича деякі поклонники Бахуса, і відбувалися славнозвісні свята. Але Тарас Григорович любив і жіноче товариство, нерідко просиджував у вітальні господині в дружньому колі, весело розмовляючи, слухаючи музику або гучним своїм голосом співаючи сумовитих українських пісень. Тоді ніякі зусилля поклонників Бахуса не в змозі були відняти його в нас, і кінчалося тим, що Віктор Олексійович з товаришами приходив з флігеля і ми всі разом просиджували далеко за північ. Одного разу ми зібралися до родичів Закревських верст за десять. Час минув непомітно. Марія Олексіївна чудово грала Шопена, Софія Олексіївна розповідала цікаві епізоди із колишнього побуту українських панів. Тарас Григорович був веселий і балакучий. Давно вже звечоріло, ми почали збиратися їхати назад. Покоївка повідомила, що знялася хуртовина. За звичаєм, нас почали затримувати, але молоді супутниці наші вирішили їхати, тим більше, що дорога знайома, коні добрі та й заметіль, мабуть, не могла за годину так розгулятися, щоб замести сліди. Покликали кучера, і той нас із свого боку підбадьорив, сказавши, що як треба буде, він не пожаліє коней і доправить нас за півгодини на місце. Віктор Олексійович одразу ж зробив своє розпорядження. Він попросив пляшку рому і запропонував Тарасові Григоровичу розпити про всяк випадок: по-перше, щоб якнайдовше зберегти теплоту, якби довелося збитися з дороги, по-друге, щоб швидше заснути і не відчувати ніяких неприємностей. Але Шевченко не послухався порад приятеля і відхилив його пропозицію. Тоді Віктор Олексійович, осушивши ром во славу Бахуса, завалився у свою кибитку й побажав усім нам доброї ночі. Ми з панночками розмістилися в санях і виїхали за ворота. Розгулялася степова хуртовина, не та, що, обсипаючи снігом згори, заліплює очі, але не дуже замітає дорогу, а найстрашніша, низова, яка, зриваючи сніг із землі, хурделить ним у повітрі і з завиванням та якимось стогоном носиться над широким степом. За кілька хвилин ми вже не бачили вогнів садиби. Коні спершу бігли бадьоро, але незабаром кучер сказав, що ми збилися з дороги, і коли ми надумали повернути назад, то ніхто не знав, куди їхати. Мороз міцнішав, вітер мінявся безперервно. Дами трохи переполошились, тим пач-е, що в цей час у степу звичайно нишпорять вовчі зграї, а кілька днів тому, як навмисне, ми цілий вечір розповідали про подібні пригоди. Нічого не вдієш; вирішили покластися на милість долі в надії, що приб’ємось куди-небудь, якщо не візьмемо праворуч від поштової Київської дороги. Кучер наш їхав легким клусом. Віктор Олексійович, що заснув у своїй кибитці, нічого не чув з усієї пригоди, а його візник намагався лише не відстати. Хуртовина посилювалась. Ми з Тарасом Григоровичем пропонували дамам звичайний засіб: пристати до якого-небудь стогу сіна, розкласти вогонь і грітися до ранку, але дами й слухати не хотіли, надіючись, що якось доберемося. При світлі сірника, який мені вдалось запалити в шапці, я подивився на годинник. Було за північ. А ми виїхали близько сьомої... І жодних ознак житла, ні собачого гавкання, такого відрадного для подорожнього, що збився з дороги.

   Дами підбадьорились було від думки, що, одягнені тепло, ми не замерзнемо, що після опівночі вовки не так уже нишпорять, і потроху почалися розмови. Тарас Григорович заспівав «Ой не шуми, луже!», ми почали йому підспівувати... Аж тут зірвалася страшенна хуртовина, коні стали, пісня наша замовкла, і завивання хурделиці, яка мчала повз нас, здалося нам виттям голодних вовків. Кибитка Віктора Олексійовича ледве не наїхала на нас. Коні ані з місця. Ми врізались у замет, які звичайно утворюються під час хуртовини по низинах. Спільними зусиллями витягли сани і знову рушили ступою.

— А що, Тарасе? — спитав я, сідаючи, весь у снігу, на своє місце,

А він у відповідь проспівав мені строфу із запорозької піснії

Ой котрі поспішали,

Ті у Січі зимували,

А котрі зоставали,

У степу пропадали.

   Відчай почав охоплювати наших супутниць, і багато довелося докласти зусиль Шевченкові, щоб заспокоїти їх. Він почав імпровізувати «Хуртовину» і склав кілька строф, які, одначе, розвіялися слідом за поривами бурі, тому що потім ні він, ні ми не могли їх пригадати. Здається, в мене збереглися окремі вірші, але я не наводжу їх через побоювання, щоб не приплутався який-небудь рядок власного витвору. Знаю тільки: один куплет виражав думку, що козакам і помирати було б добре в товаристві таких милих супутниць.

   Ми просувалися вперед, зовсім не знаючи дороги, але що далі, то з більшою надією на порятунок, тому що наближався світанок... Нарешті, дами наші помітили десь збоку вогник... Авжеж, врятовані. Кучер ударив по конях, які, відчувши близькість відпочинку й корму, незважаючи на виснаження, побігли клусом, і незабаром ми прибилися до заїжджого двору на поштовій Київській дорозі. Весь фасад був освітлений, у вікнах миготіли тіні, за ворітьми чути було вигуки метушливих візників. Хоча додому залишалося недалеко, ми вирішили відпочити тут годин зо дві. Рицар великого штофу спав як убитий, і з кибитки його долинало богатирське хропіння, що на різні лади наслідувало завивання бурі. Віктора Олексійовича насилу розбудили, а коли він ввалився до нас у теплу кімнату, то багато сміявся, довідавшись, як довго ми блукали, і дотепно почав доводити, що немає нічого на світі блаженнішого від мочемордія. Невдовзі трапилась йому ще натода навести один доказ. Коли перемерзлі дами попросили чаю, на заїжджому дворі його не виявилося, тому що хазяїн держав лише самовар, залишаючи подорожнім возити з собою харчі, зате горілки було досхочу. Але я розжився чаю в якоїсь проїжджої пані, якій розповів про нашу пригоду, і дві години, проведені нами до світанку у корчмі, — одні з найприємніших у моєму житті. Ми їх згадували не раз із Шевченком.

   Але зійшлися ми з Тарасом Григоровичем ближче у 1846 році. Якось несподівано заїхав він до мене перед масляною — блідий і з поголеною головою після недавньої пропасниці. Тоді він постійно носив чорну оксамитову шапочку. Я й не знав, що він лежав хворий за кілька верст у Переяславському повіті. Під час хвороби Шевченко написав багато віршів. Цього й останнього разу він заїхав до мене в Ісківці з метою запросити мене супроводжувати його по Малоросії: він мав намір перемальовувати старовинні речі по церквах та монастирях, а для мене будь-яке подорожування стало необхідністю. Цього разу ми збиралися їхати ненадовго в Чернігів, а звідти у Київ. Ми одразу ж вирішили поїхати в Лубни на ярмарок, потім відвідати Ніжин, дорогий для мене за спогадами. У Лубнах з’їжджалося багато поміщиків, запрошенням не було кінця, але ми відкараскались і виїхали прямо до Ніжина, який теж вирував на масляну. Тільки тут я не можу не занотувати одного факту, В той час, як у Прилуках перепрягали нам коней — це було вночі, — на сусідній вулиці сталася пожежа. Горіла вбога халупа. Народ збігався, але гасили й допомагали здебільшого євреї, бо в халупі жив їхній одновірець. Ми також прибігли на пожежу, і Тарас Григорович кинувся рятувати майно погорільців. Він нарівні з іншими виносив різний мотлох і, коли все закінчилось, виголосив промову до християнського населення, що діяло якось неохоче... Шевченко палким словом докоряв присутнім за байдужість, доводячи, що людина у скруті й біді, хоч би якої була нації, хоч би яку сповідувала віру, стає нам найближчим братом.

   Приїзд Шевченка до Ніжина не міг лишитись таємницею. Двері наші не зачинялись, особливо нас відвідували студенти і серед них М. В. Гербель, що був тоді на останньому курсі. У четвер ми пішли в Дворянське зібрання. Тут сталася невеличка пригода. Хтось з начальствуючих осіб не хотів було впустити Шевченка на тій підставі, що останній був в оксамитовій шапочці, але цьому педантичному мужеві пояснили, що Тарас Григорович, хоч би в якому був убранні, робив честь своєю присутністю. Поет дуже сміявся з цієї пригоди. На другий день ми всі роз’їхалися по гостях, і тоді ж він написав Гербелю в альбом чотири рядки з однієї своєї п’єси:

За думою дума роєм вилітає,

Одна давить душу, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й бог не бачить.

   Треба сказати, що Шевченко, крім цілковитої безкорисливості, не любив і навіть боявся всіляких грошових розрахунків, і якщо йому випадало зійтися з кимось і бути деякий час разом, — він віддавав свої гроші товаришеві і просив звільнити його від усіх житейських клопотів. Коли ми виїхали з Лубен, він оддав мені свою касу, котра, як і моя, була не в блискучому стані, але при ощадливих витратах нам мало б вистачити , цих грошей до травня місяця. Признаюся, що я й сам невеликий мастак порядкувати з грішми, але якось більше за Шевченка боявся залишитися без них, і тому, взявши на себе казначейські обов’язки, почав трохи скупитися, намагався надто не виходити з бюджету, складеного на масляничні розваги. Тарас схвалив мій план, і ми жили досить ощадливо, як на наш погляд.

   Як тепер пам’ятаю, прокинулись ми в суботу досить рано, і поки не прибули гості і нам ще не час було вирушати до знайомих, я хотів піти у крамниці купити деякі припаси, бо ми збиралися виїхати після балу до Чернігова і в такий спосіб завершити масляну. Виходячи з дому, я просив Шевченка приготувати чай.

— Не хочеться мені уставать, — промовив він, — щось я утомився, так би й кабанував цілісінький день. Нехай приносять самовар, а прийдеш — сам і зробиш чаю.

   Я погодився і вийшов.

   Повертаюся хвилин через двадцять. Тарас Григорович був одягнений. За столом сидів якийсь юнкер, пив чай і підливав собі у склянку рому в карафки, поданої послужливим номерним.

— От нам бог і гостя послав, — сказав мені Шевченко.

   Юнкер вважав за потрібне відрекомендуватися мені. До нас часто приходили відвідувачі, але коли я глянув на цього, в мене виникла якась темна підозра, що відвідувач цей з’явився до нас, власне, не через бажання познайомитись з українським поетом, а з іншою метою. Але я намагався бути якомога привітнішим. Юнкер розповів кілька анекдотів, давно вже відомих, і коли не залишилось більше рому, він, голосно гукнувши номерного, наказав подати ще карафку. Мені це не сподобалось і непокоїв мене не зайвий полтиник, а перспектива бути в товаристві в невідомим суб’єктом, який після закінчення другої порції рому міг стати нестерпним. Напившись чаю, юнкер відкликав Шевченка набік і щось шепотів хвилин зо дві, потім розкланявся і вийшов.

— Дай мені три карбованці, — сказав мені несміливо Тарас, дивлячись на мене з своєю добродушною посмішкою, і по обличчю видно було, що він готовий розсміятись.

— Певно, тому? — спитав я стиха, показуючи на двері.

   Він махнув рукою. Я вийняв гроші. Шевченко взяв шапку і вийшов. Повернувшись, він розповів мені, що юнкер, увійшовши до нас у номер і відрекомендувавшись, признався йому, що програв казенні гроші і просив позичити п’ять карбованців, не повернувши яких, він міг мати великі неприємності. Тарас Григорович по доброті душевній поставився співчутливо до цього молодого хлопця і обіцяв допомогти, а поки що запросив напитись чаю. Та коли гість, осушивши карафку рому, зажадав другої, то, незважаючи на таке похвальне служіння Бахусу, Тарас вирішив зменшити пожертву і дав три карбованці. При цьому тільки жартома попросив, щоб я не розповідав В. О. Закревському, який міг образитись за таку байдужість до справжнього мочемордія. Він ніколи не відмовляв тим, що просили, а бували часи, коли в нас спільний капітал зменшувався до кількох гривен. Тарас Григорович завжди брав дрібну монету для подання милостині. Співчуття до злиднів і горя інших приводило його іноді до найнаївніших сцен, і це ще більше вабило кожного до його особи. Правда, після нахабного обману, коли він позбувався останніх грошей, він сердився і давав слово бути обачнішим; але яке-небудь нове жебрання, спритно скорчена міна, жалібний голос — і Тарас не витримував. Певна річ, поважаючи таку його рису, я ніколи не казав йому про це, бо не влаштовувати ж слідство — варто чи не варто подавати милостиню; але багато знайомих із співчуття радили Шевченку берегти свої фінанси.