9 березня 2017 року

Спомини про Т. Г. Шевченка

О. С. Афанасьев-Чужбинський

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На тій вербі одиноке
Гніздечко гойдає, –
А де дівся соловейко,
Не питай – не знає.
Т. Шевченко («Кобзар». «На вічну пам’ять Котляревському»)

   Як матеріал до біографії Шевченка я подаю епізод мого з ним знайомства в той час, коли наш поет був ще молодий, кипів натхненням, прагнув до самоосвіти і, незважаючи на тугу, що повсякчас ятрила його серце на самоті, захоплювався ще іноді й веселим товариством, і співчуттям, яке викликав симпатичною своєю особою. Та перш ніж почати розповідь про моє знайомство з Шевченком, вважаю за необхідне кинути побіжний погляд на епоху, близьку до нас, але таку, що стала вже майже історією, на ті доконані факти, які один за одним вели наше суспільство до розвитку.
   Це було 1843 року. Перебуваючи в річній відпустці у Полтавській губернії, я чекав відставки з військової служби, аби зайнятися вивченням української народності, що було моєю заповітною мрією.
У той час пани наші жили, як то кажуть, на широку ногу, і патріархальна гостинність не втрачала жодної риси свого поштивого характеру. Молоде покоління було вже більш-менш освіченим. Жінки вищого стану, власне, молоді, усі вже були виховані в інститутах, пансіонах або вдома під наглядом гувернанток, і французька мова не тільки не була в дивовижу, як на початку тридцятих років, але вважалася необхідною приналежністю будь-якої освіченої бесіди. Говорили нею вільно і пристойно, правда, тільки жінки, а кавалери здебільшого не вміли нею розмовляти, але кожний франт вважав своїм обов’язком запросити даму на танець неодмінно по-французьки.
   Хоч багато які поміщики виписували журнали, як-от «Библиотеку» і «Отечественные записки», але критичні статті Белінського залишалися нерозрізаними на тій підставі, «що в них все починається від Адама», і жадібно читалось літературне літописання Брамбеуса, яке було до снаги більшості публіки; заучувались напам’ять драматичні фантазії Кукольника, і я знав одну дуже милу панночку, яка могла переказати без запинки всього Джакобо Санназара.
Багаті пани жили відкрито, і було кілька домів у різних місцях, оточених штатом прихвоснів, куди в інтимний гурток допускалися лише вибрані; та у певні визначені дні і свята збиралося до трьохсот і чотирьохсот гостей з різних кінців Малоросії. Там поміщики переймали і нові моди та звичаї, там найбільш гордий багатир свого околодку ставав тихий та сумирний, тому що величезне багатство магната гнітило його своїми розмірами. Вельможний господар намагався приймати всіх однаково, за винятком двох-трьох, на яких дивився як на рівних, й інколи, за обідом, для приведення всіх до спільного знаменника, кидав фразу на зразок такої:
– Даремно NN взявся за це діло – воно йому не під силу. Шкода, він може розоритися, тому що, маючи якихось тисячу душ, важко буде йому витримати.
І той нітився, у кого було тисяча душ, а в кого кількасот, тому залишалось тільки улесливо слухати. Тоді ще у нас дуже цінувалося в людині багатство, і хоч воно цінується не менше й тепер, проте цього не виявляють так цинічно і не кажуть: «Ти бідний, так ступай до порога». У той блаженний час говорили і чинили інакше. Але у магнатів, як я уже сказав, усіх приймали однаково, і в них не було заведено, як у більшості під час з’їздів, що одним гостям подавали гарні іноземні вина, а іншим – місцевого повітового виробництва. З’їзди ці можна було б назвати переважно танцювальними, тому що кілька днів підряд щодня дами виряджалися по-бальному, і танці тривали до двох і трьох годин за північ. Левами балів звичайно бували військові та зрідка який-небудь заїжджий із столиці, котрий і пожинав лаври і на кого з заздрістю поглядали найзапекліші серцеїди.
   Одначе уже в той час, як відрадні оазиси, виділялись деякі сімейства з новим напрямком, відзначаючись і освітою, і гуманністю. Їх було небагато, та, проїхавши кілька десятків верст, ви були впевнені, що зустрінете і розумну бесіду, і цікаву книгу, посперечаєтесь не тільки про собак та коней і почуєте справжню музику. Між жінками цих сімейств виникав потяг до національної літератури; вони наввипередки читали «Кобзаря» Шевченка, виданого в Петербурзі й зустрінутого одностайним глумом критики. Що українки читали рідного поета – здавалося б справа цілком звичайна і, очевидно, природна; та хто знає настрій тодішнього суспільства, той не може не подивуватись.
   Діти заможного стану, особливо дівчатка, від годувальниць потрапляли або до іноземних няньок, або до таких, які говорили по-російському, і кожне українське слово ставилося їм у провину і тягло за собою покарання. Ще хлопчики могли навчитися по-українському, але дівчаткам треба було докласти багато праці, щоб розуміти «по-мужицькому», хоча ніщо не заважало зберігати рідний акцент аж до глибокої старості. На той час, крім «Енеїди» Котляревського, яку дівчатам читати не давали, українською мовою були вже повісті Квітки, «Полтава» та «Приказки» Гребінки, поширювалися рукописні твори Гулака-Артемовського; та все це читалося у вищих колах якось мляво.
   Поява «Кобзаря» миттю розвіяла апатію і викликала любов до рідного слова, вигнаного з ужитку не лише в колах вищого стану, а й у розмові з селянами, які намагалися і, звичайно, кумедно, висловлюватися по-великоруськи. Сміливо можу сказати, що після появи «Кобзаря» більшість взялася за повісті Квітки. У 1843 році Шевченка уже знали українські пани; для простолюду поет і досі залишається невідомим, хоча всі твори його доступні селянинові і принесли б йому велику насолоду.
До цього ж року відноситься і моя перша зустріч з Шевченком у Полтавській губернії. Було це наприкінці червня. На Петра й Павла в одному старовинному домі у Т. Г. Волховської з’їжджалися поміщики не лише з Полтавської, а й з Чернігівської і навіть Київської губерній, і свято тривало кілька днів. Дім цей був останнім у своєму роді; вісімдесятирічна господиня його – явище також неможливе у наш час, і тому читач не нарікатиме, якщо я змалюю трохи побут славетної колись Мойсівки.
12 січня – день іменин, господині, і 29 червня, здається, день іменин покійного Волховського – святкувалися бучно; і в ці дні збиралося у Мойсівці до двохсот осіб, деякі пани приїздили кількома екіпажами у супроводі численної челяді. Все це треба було розмістити і годувати. Останнім часом господиня була майже сліпа, пристрасна картярка, вона вже не могла грати сама і лише просиджувала далеко за північ біля гравців, тішачи слух свій приємними картярськими вигуками і радіючи з якогось казусу.
   Старенька мало що вже й пам’ятала, знаючи тільки найближчих гостей, а про більшість відвідувачів, особливо з молоді, ніколи й не чула; вона ні в що не вникала, і прийом гостей був обов’язком економки і дворецького. В останніх вельможніші користувалися ще увагою за традицією, але ми, номади, мусили розміщатися, як самі знали, і вранці бігати до буфету добувати з боєм склянку чаю або кави. Певна річ, при цьому четвертак або полтиник відігравали свою роль. Та іноді гостей було так багато, безладдя доходило до такого хаосу, що й підкуплені лакеї нічого не могли зробити для своїх клієнтів.
   Але ці життєві невигоди надолужувались різноманітним і веселим товариством, що зранку збиралося у гостинних кімнатах, де дами й панночки, одна перед одною, хизувалися люб’язністю, вродою, вишуканістю і розкішшю туалетів. Бали Т. Г. Волховської були для Малоросії своєрідним Версалем: туди везли напоказ наймодніші сукні, найновіші мазурки, найдотепніші каламбури, і там же відбувався іноді перший виїзд панночки, яка доти ходила в коротенькому платтячку й мереживних панталонах.
   Там зав’язувались сердечні романи, відбувалися катастрофи, проголошувалась краса та здобувалася слава танцюристів і танцюристок. Так, подібні бали вже не повторюються, тому що зараз небагато знайдеться бажаючих їхати за півтораста верст із сім’ями на триденні танці, та й навряд чи знайдеться поміщик, готовий викинути кілька тисяч карбованців на подібні розваги. Величезна, освітлена люстрами зала ледве могла вміщати товариство, хоча чимало гостей займали інші кімнати і багато чоловіків грало в карти по своїх квартирах. Старовинні меблі, квіти, спозаколишні люстри і штори – все це при освітленні і найновіших костюмах, під звуки музики мало надзвичайно цікавий вигляд.
   І раптом серед натовпу виряджених дам і вифранчених кавалерів з’являється грубник у простому селянському одязі, у змащених дьогтем чоботях, з довгою кочергою і, розштовхуючи надушений парфумами натовп, прямує до груби, сідає навпочіпки на паркеті і, помішуючи головешки, нюхає собі тютюн з ріжка вийнятого з-за халяви. Виждавши флегматично час, грубник лізе по драбинці, закриває каглу і, склавши на плечі своє причандалля, повертається назад таким же робом, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо, як людина, що сумлінно виконала свій обов’язок.
   Зимові бали були блискучі, проте літні значно веселіші, тому що після танців, на світанку, товариство виходило на обсаджений квітами лужок перед будинком, гуляло по саду, і тут договорювались у променях ранкової зірниці ті слова, що якось завмирали у душній бальній атмосфері. Саме в цей час зустрів я у Мойсівці С. О. Закревську, яка тоді надрукувала в «Отечественных записках» свою «Інститутку» і зачепила в ній кількох осіб, що звичайно відвідували стару Волховську. Вона ж сказала мені, що ждали з Петербурга Гребінку, який, безсумнівно, приїде у Мойсівку. З Гребінкою ми були знайомі як вихованці одного закладу, і хоча він закінчив набагато раніше від мене, але ми з ним жили на одній квартирі. Він також у своїх оповіданнях описав не одну особу з товариства, що збиралося в Мойсівці. Особливо нападали вони із Закревською на одну панію, тип уже зниклий, відому в Малоросії під ім’ям всесвітньої свахи.
   Товариство зібралося чималеньке. За протекцією одного приятеля, я мав кімнатку, хоч і не затишну, але окрему, так що, незважаючи на невигоди, був усе-таки влаштований краще за багатьох інших. Пам’ятаю, що після гамірного сніданку я повернувся до себе покурити і почитати. Проходячи повз головний під’їзд, я почув голоси: «Гребінка! Гребінка!» – і зупинився.
   Євген Павлович під’їздив до ганку в супроводі незнайомця. Вони вийшли. Супутник його був середній на зріст, кремезний; на перший погляд обличчя його здавалося звичайним, але очі світилися таким розумним і променистим світлом, що мимоволі я звернув на нього увагу. Гребінка одразу ж привітався зі мною, взяв за плечі і, штовхнувши до свого супутника, познайомив нас.
Це був Т. Г. Шевченко. Останній знав мене з віршованого послання до нього, надрукованого в «Молодику», і міцно обнявся зі мною. Подорожнім треба було вмитися і привести одяг у порядок. Я запросив їх до своєї кімнати. Гребінка скоро пішов униз, а Тарас Григорович залишився зі мною. Я згадав про свій вірш не з самолюбства, навпаки, я вважаю його слабким, але тому, що це було перше друковане висловлення співчуття й поваги українця до народного поета, і Шевченко кілька разів сказав мені своє щире «дякую», котре, як відомо всім, хто добре знав його, мало особливу чарівність в устах славного Кобзаря.
   Але недовго ми розмовляли. Звістка про приїзд Шевченка миттю розлетілася по всьому дому, і моя кімната незабаром наповнилась шанувальниками, що приходили познайомитися з рідним поетом. Прийшов і Гребінка, і ми пішли в зал. Усі гості юрмилися біля входу, і навіть манірні панночки, які інакше й не говорили, як по-французьки, й ті з цікавістю чекали появи Шевченка. Поет, очевидячки, був зворушений блискучим прийомом, і після звичайного представлення господині, яка зовсім не розуміла, кого їй представляють, Шевченко усівся між дамами в товаристві С. О. Закревської.
   Цілий день він був предметом загальної уваги, за винятком двох-трьох осіб, які не визнавали не тільки української, а й російської поезії і марили лише Гюго і Ламартіном. Швидко Шевченко став наче свій з усіма і був як дома. Багато гарненьких жінок читали йому напам’ять уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки. Вплив цієї чистої мови позначився на його останніх творах, а в перших помітна перевага задніпрянської говірки…
Два дні пробули ми разом з Шевченком у Мойсівці і, розлучаючись, дали один одному слово побачитись при першій нагоді, вказавши різні місцевості, де приблизно розраховували бути в певний час. Заїздив він потім до мене, супроводжував я його до спільних знайомих, і саме в тих поїздках я встиг трохи ближче придивитися до цієї цікавої людини, про яку ще до прибуття в Малоросію ходили суперечливі чутки.
   Обережний чи то за вдачею, чи внаслідок гнітючих обставин молодості, що склалися у таку тяжку долю, Шевченко при всій видимій відвертості все ж не любив висловлювати свої думки. Якось мені пощастило відразу помітити цю рису, і я ніколи не надокучав йому ніякими запитаннями, поки він сам не починав розмови. Пам’ятаю, одного разу восени у нас у домі довго сиділи ми й читали «Дзяди» Міцкевича. Усі давно вже полягали спати, Тарас сидів, спершись ліктями на стіл і закривши обличчя. Я зупинився, щоб перевести дух і покурити. Щойно я прочитав сцену, коли Густав розповідав священикові про свою останню зустріч з коханою.
– А що, ти втомився і хочеш спати? [Шевченко зі мною говорив завжди по-українському, і через це я інакше й не можу передавати його розмови] – спитав він мене.
– Ні, – відповів я, – покурити хочу.
– І справді! А знаєш що? Може б, випити чого! Так, мабуть, хлопчик спить уже, сердешний.
– Невже ж і без нього ми не дамо ради. Стривай, я зладнаю чогось попоїсти, поставимо самовар.
– Ото і добре! Порайся ж ти тутечки, а я побіжу по воду до криниці.
– Вода є, а надворі чуєш який вітер.
– Байдуже. Хочу пробігтись.
   І Тарас Григорович, розшукавши відро, пішов садом. Невдовзі я почув його гучний голос, що виводив улюблену тоді його пісню;

Та нема в світі гірш нікому,
Як сироті молодому.

   Спільними силами ми приготували чай, і, коли сіли до столу, він, забувши про Міцкевича, почав мені розповідати все своє минуле. Зайвим буде говорити, що світанок застав нас за бесідою, і тоді тільки я повністю зрозумів Тараса.
   Шевченко вже розчарувався у деяких наших панах і відвідував лише небагатьох. Не відсутність гостинності чи уваги, не якась там зарозумілість відштовхнули його, а сумна влада існуючого кріпосного права, що виявлялася в тій або іншій неблаговидній формі, викликала в цій благородній душі найпохмуріший настрій. Хоча перед ним скрізь усі намагалися показати свій домашній побут у святковому вигляді, проте важко було обдурити таку людину, як Шевченко, котрий, сам вийшовши з кріпаків, чудово знав показну і закулісну сторони поміщицького життя.
Дуже запам’ятався мені один випадок. У повітовому містечку Лубнах, не бажаючи відстати від інших, один пан запросив Шевченка обідати. Ми прийшли ще досить рано. У передпокої слуга дрімав на ослоні. Як на лихо, господар визирнув з дверей і, побачивши слугу, що дрімав, розбудив його власноручно по-своєму… не соромлячись нашої присутності… Тарас почервонів, надів шапку й пішов додому. Ніякі прохання не могли примусити його повернутись. Згодом пан не залишився в боргу. Темна ця особа, діючи потай, завдала немало горя нашому поетові…
Думка про тодішнє становище простолюдина постійно мучила Шевченка і часто отруювала йому кращі хвилини.
   Тарас Григорович з іноземних мов знав одну лише польську і перечитав на ній багато творів. Як навмисно в той час я ретельно займався польською літературою – і в мене назбиралося чимало книг і журналів. У негоду Шевченко не встає, бувало, з ліжка, лежить і читає… До Міцкевича відчував якийсь особливий потяг. Знаючи Байрона лише з кількох російських перекладів, Тарас Григорович художницьким чуттям угадував велич світового поета; але, читаючи прекрасні переклади Міцкевича з Байрона, він завжди приходив у захоплення особливо від «Доброї ночі» з «Чайльд Гарольда». Справді, п’єса ця не поступається перед оригіналом і вилилася у поета гармонійними і симпатичними віршами. Тарас Григорович довгий час любив повторювати строфу:

Sam jeden błądząc po świecie szerokim,
Pędę życie tułacze,
Czegóż mam płakać, za kim i po kim,
Kiedy nikt po mnie nie płacze?
[Сам-один блукаю по світу широкому,
Коротаю життя нужденне.
Чому ж маю плакати, за ким і по кому,
Коли ніхто по мені не плаче? (Польськ.)]

Подається за виданням: Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982 р., с. 87 – 107.

9 березня 2015 року

9 БЕРЕЗНЯ - 201-а РІЧНИЦЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем’я люте,

В остатню, тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Т.Г. Шевченко

   Ось уже понад двісті років вшановує Україна думи Великого Кобзаря Тараса Шевченка — сучасника кожної епохи, читає їх у рядках його книг, що передаються з роду в рід, слухає пророчі слова, схожі на блискавку, називає свого великого сина Титаном, Прометеєм, Пророком і Патріотом своєї неньки-землі — України.

   Тарасове вогненне слово завжди наскрізь проймало серця всіх тих, кому близьке народне горе. Століттями по всьому світі захоплюються творами, поетичністю благовісних пророчих віршів, красою та силою ліричних і патріотичних пісень на вірші Шевченка.

   Наскрізь проймає серця таке актуальне й нині, у часи боротьби за звільнення українських земель від ворогів-загарбників на Сході, вогненне слово поета, що пробуджує патріотичний дух і настрій — борця за свободу свого народу, неньки України.

   Низько вклонімося Тарасу Шевченку в знак вічної пам’яті про Пророка — символа нескореності духу українського народу, який пробуджував і зароджував, підтримував і зміцнював в кожному — то піснею, то словом, то власним життям — правду і безмежну любов до людини.

   Колись видатний грузинський поет Акакій Церетелі, котрий лише один раз в житті бачив Шевченка, сказав: «Маючи такого поета, як Шевченко, український народ не потребує нічиєї ласки. Признаюсь, я перший раз зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ.». 

   Навчімось же і ми любити свій народ , як Тарас, і щодня іти до його величі... Ми, українці, відчуваємо гордість за Генія і за свою величну Україну, і завжди готові боронити її від чужоземних зазіхань! 

   Біля Будинку культури відбувся мітинг, присвячений 201 річниці з Дня народження Тараса Григоровича Шевченка. У підготовці та проведенні мітинга активну участь взяли учні та вчителі  школи і працівники Будинку культури.

Із вступним словом до учасників мітингу звернулася директор школи Ауніна О.В.

Вірш Кобзаря у виконанні Мироненко Оксани.

Слово має Сидоренко Р.М.

Біля мікрофону учениця Легуша Катя.

Коротка та змістовна промова сільського голови Романюти М.В.

Слово про Кобзаря сказали учні другого класу.

Квіти поетові.

9 березня 2014 року

   Біля  Будинку культури с. Ісківці відбувся святковий мітинг, присвячений 200-річчю з дня народження Т.Г.Шевченка.