ПОЕТИЧНА СТОРІНКА
На цій сторінці підібрано поетичні рядки, що створено нашими земляками. Серед віршів є як опубліковані, так і не опубліковані.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський
"О, як весело глядіти..."
О, як весело глядіти,
Як сміються всі на світі,
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку повненьку,
Вип’ю добре, посмакую
І сам з кого покепкую.
Світ широкий, своя воля,
Хоч і злая моя доля,
А мого тільки на світі –
Як на людей поглядіти,
Їх веселлям упитаться.
Бо з мене хто сміється,
То ніколи не минеться;
Бо я біс такий удався,
Що хто з мене посміявся,
Хай як хоче забуває –
Через десять год згадає,
Бо такеє чудо буде,
Що побачать усі люде –
Не побачать, то почують
Та із того покепкують.
А я з горя поманеньку
Наллю чарочку маненьку
Та на неї подивлюся,
Вип’ю та й сам посміюся.
Нехай оце оттак буде.
Послухайте, добрі люде,
Хоч я чортеня скажене,
Та не смійтесь тільки з мене.
Хоч я з того й не заплачу –
То все я чую і вибачу,
І як і я вдеру вірші –
Буде, братця, комусь гірше.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський
"Скажи мені правду, мій добрий козаче..."
Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, коли заболить?
Як серце застогне і гірко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить:
Як горе, мов терен, всю душу проколе,
Коли одцуралось тебе уже все
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе?
— Е, ні! — кажеш мовчки. — Скосивши билину,
Хоч рано і вечір водою полий, —
Не зазеленіє; кохай сиротину,
А матері й батька не бачити їй!
Отак і у світі: хто рано почує,
Як серце застогне, як серце зітхне,
Той рано й заплаче, а доля шуткує:
Поманить, поманить та й геть полине.
***
Олександр Афанасьєв-Чужбинський
ШЕВЧЕНКОВІ
Гарно твоя кобза грає,
Любий мій земляче:
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у бого просить,
І чогось сумує.
Ні, не люди тебе вчили:
Мабудь, сама доля,
Степ, та небо, та могили
Та широка воля!
Мабудь часто думка жвава
Труни розкривала
І козацька давня слава
Як сонечко, сяла;
І вставали з домовини
Закуті в кайдани
Вірні діти України:
Козаки й гетьмани.
І святі кістки біліли
Спалених в Варшаві;
І могили кровавили
Прадіди безглаві.
Мабудь, ти учивсь співати
На руїнах Січі,
Де ще рідна наша мати
Зазирає в вічі;
Де та бідна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по світу кобзу носить,
Щоб співати миру
Про козацтво незабутнє,
Вірне, стародавнє,
Про життя козацьке смутне,
Смутне, але славне.
Знаю ж, братику рідненький,
Як учивсь ти грати:
Ти послухав теї неньки —
Тай став нам співати.
1841, Чугуїв.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський
ДІВОЦЬКА ПРАВДА
Сонце вставало; крізь на небі чисто,
Де-не-где хмарка гуляла на волі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
"Слухай, козаче! - говорить дівчина, -
Як одно сонце у небі святого,
Так ти, мій любий, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого".
Сонце сідало; скрізь на небі чисто,
Місяць з-за гаю випливав поволі;
Тихо в дуброві, тільки ледве листом
Щось розмовляла висока тополя.
А вже другому казала дівчина:
"Як місяць у неба святого,
Так ти, козаче, вірная дружино,
Один у мене, й немає другого".
Микола Галіченко
Глянь навколо, мій друже,
Як воно розцвіло !
Я люблю тебе дуже –
Моє рідне село.
Моїм Ісківцям чемно
Уклонюсь до землі
І криниці Шевченка,
Що в моєму селі.
Тут дитинство минало,
Тут і юність пройшла,
Тут ми вперше пізнали
Всю чарівність села.
Росянисті стежини
Серед рідних полів ...
І любов до дівчини,
І любов до землі.
Ця любов повертала
Із далеких доріг
Нас до отчого краю,
Знов на рідний поріг.
Ця любов мене знову
У село привела.
Я не кину ніколи
Дорогого села.
Моїм Ісківцям чемно
Уклонюсь до землі
І криниці Шевченка,
Що в моєму селі.
Микола Галіченко
Як весною защебече
Соловей в саду,
До криниці кожен вечір
Я по воду йду.
Туди, де туман на калину спада,
Туди, де калину пташина гойда,
Туди, де щебечуть всю ніч солов'ї
Й збираються друзі хороші мої.
Щоб послухать солов’їну
Пісню у гаю,
А можливо, хто зустріне
Й долю тут свою.
Отут, де туман на калину спада,
Отут, де пташина калину гойда,
Отут, де щебечуть всю ніч солов’ї,
Отут, де збираються друзі мої.
Над криницею вечірня
Світиться зоря
Й не згасає світла пам’ять
В нас про Кобзаря –
Отут, де туман на калину спада,
Отут, де нуртує джерельна вода.
Сюди, до криниці, ходив сам Тарас,
Вона стала місцем священним для нас.
Борис Голобородько
Ви приїдьте до нас у село,
Й запитайте у нашого дуба:
Скільки часу відтоді пройшло,
Як росте він в селі біля клуба?
Ви приїдьте до нас у село,
Хоч давно живете там у місті,
Дуб розкаже в селі що було
За сто років, а може - за двісті:
Хатки білі, густі та рясні,
Та кругом все солом’яні стріхи,
Дольки вишень, і клапті землі,
Як оті серед поля огріхи.
Ви приїдьте до нас у село,
Поспішіть пораніш, не баріться,
Над селом, там де сонце зійшло,
Якщо зір у вас є - подивіться .
Ви приїдьте до нас у село,
Я від серця прошу - не минайте,
Як село це роками жило –
Ви у дуба старого спитайте.
Дуб застогне й гілки заскриплять:
Те далеке згадають й минуле,
Як на цвинтарі люди лежать
Тридцять третього року - ви чули?
Ще вам дуб розповість і про тих,
Хоч у нього про це й не питали,
Про чинів всіх пихатих і злих,
Що людей із села розганяли.
Ви приїдьте до нас у село,
Дуб заплаче, доповнить, розкаже
Скільки наших синів полягло
На війні від снарядів ворожих.
Ви приїдьте до нас у село,
І зустріньтесь у хаті з вдовою,
Як вона Кобзаря обняла,
І чекає все сина із бою...
Ви приїдьте до нас у село,
І вставайте де автозупинка,
Ми усіх вас зустрінем з теплом,
В кожній хаті, у кожнім будинку.
Ви приїдьте до нас у село,
Це від міста не так вже й далеко,
Прилітають до нас на добро
Повесні солов’ї та лелеки.
Ви приїдьте до нас у село,
Не цурайтеся нас, не гордіться,
Дуб покаже оте джерело,
Де Шевченкова чиста криниця.
2005
Борис Голобородько
ПРИНЕСИ МЕНІ МЕДУ, ДРУЖЕ...
Принеси мені меду, друже,
Занедужав я, захворів,
Як поп’ю його, стану дужим,
Мені лікар так повелів.
Принеси мені меду, друже,
Із цілющих квітів і трав,
Не забудь і не будь байдужим,
Я ж, було, тебе теж лікував.
Принеси мені меду, друже,
З лип старих із високих гір,
Він лікує, кажуть, так може
Знов до мене повернеться зір.
Принеси мені меду, друже,
Й кілька ніжних і теплих слів,
Буду жити - вмирать негоже,
Відпочити я тут присів.
Принеси мені меду, друже,
Що пишу і прошу, прости,
Як не ти - то хто ж допоможе?
Виручай мене з гіркоти.
Принеси мені меду, друже,
Й розкажи усю правду про бджіл,
Хто для них був в житті ворожий,
Відправляв на загибель в Сибір?
Хто калічив мою державу,
День і нічку її грабував,
Хто приніс їй недобру славу,
І ножами у спину стромляв?
Як ітимеш до мене степами,
Де могили і ямки - вклонись.
Прийде час - і пора ця настане,
Скажуть люди: вже друзі зійшлись!
2005
Ольга Рось
СЕЛО В ДОЛИНІ
Село в долині пролягло над річкою,
В тумани сиві мчиться, мчить вода.
Козацьку славу з хліборобським звичаєм
Дівча русяве у пісні впліта.
В шаблях дзвеніла слава молодецька,
Змивала рани Сліпорід-ріка.
Живуть тут люди гарні і сердечні
І вправний вершник у сідлі скака.
Родились діти. За козацьким звичаєм
Купала мати в ранішній росі.
Любисток клала у пісні заквітчаний,
Коли сплітала донькам по косі.
І полинами, і тернами, й рутою
Господь благословляв моє село,
Та перед миром правдою й покутою
Було у земляків моїх добро.
Село в долині пролягло над річкою
І лине пісня човником в Сулу.
Я низько долу, за козацьким звичаєм,
Вклонюся своїй долі і селу.
2002
Ольга Рось
МАМИНІ ВИШИВАНКИ
Материнські натруджені руки
Рівно-вправно доріжку мережать
В час веселощів, радості й муки
За життям її ниточка стежить.
Виклада завиточки і квіти,
Серця болі й печалей відразу;
Щоб минали незгоди і біди,
Не зустрілися горе й образи.
А коли той рушник в час тривоги
Опечалиться квітами рути, -
Поспішай до матусі з дороги,
До стежини, що вік не забути.
2002
Наталочка Охріменко
КУПАЛИСЬ ЗОРІ В СЛІПОРОДІ
Купались зорі в Сліпороді,
Вночі гойдалися на вітах,
Не бачивши такого зроду,
Нічний туман сльозину витер.
Ласкава тиша, поцілунки,
В колисці Ісківці ще сплять,
А в тиші ніченьки-чаклунки,
Коханням очі мерехтять.
Купались зорі в Сліпороді,
Манили місяця сюди,
А він їм: "Повертайтесь, годі,
Боюсь холодної води..."
2000
Микола Костенко
ТАРАСОВА КРИНИЦЯ В ЇСКІВЦЯХ
Стежка ліворуч, праворуч стежка,
Верби, тополі, зелений луг...
Тихо видзвонюють мідні сережки,
Вирвані вітром з вербових рук.
Бродить туманом пам’ять далека
Тут, понад берегом, де вода
Світло пилася Йому. І легко
Закарбувалась Його хода.
Як і їм Челядній горі писалось!
Ми барвінково пензлі цвіли!
Кажуть, кохання раптове сталось,
Чи постає ото вогник із мли...
Все видивлявся зір соколиний:
Биту сирітку, гнів кріпака...
І оживляли рядки українно
Лики матусі — аж терпла рука.
Хліб Його солений щедро і круто,
Та не збідніла від того біда:
Довго кріпацьке рвалося путо,
Тяжко давила царська орда.
Волі не бачив... Та буце довіку
В люстрі криничнім, як Божий день,
Нас осявати пречистим ликом
Світло душі - у віках молоде.
2001 с. Ісківці