ЧАСИ КОЗАЧЧИНИ

       Ісківці - село козацьке. Легенди і перекази називають його за­сновником лицаря-запорожця Юська (Йосипа), якому вдалося, ро­зірвавши кайдани, що "до кості козацькеє тіло молодецькеє обби­вали", вирватися з тяжкої турецької неволі і, подолавши "шляхи терновії" від самого Азова, зраненому і покаліченому, прибитися до рідної землі "на тихії води, на яснії зорі", щоб оселитися назавжди на берегах тихоплинного Сліпороду.

На той час родючі чорноземи Посулля, заселені роботящим людом, уже прибрала до своїх загребущих рук ненаситна польська шляхта. Лубенщина майже на шість десятиліть увійшла до складу величезних земельних володінь магнатів Вишневецьких. Тож і не дивно, що вперше у вітчизняних історичних джерелах Ісківці згаду­ються під 1602 роком, в реєстрі населених пунктів, які належали князям Вишневецьким (саме цей запис і дає всі підстави відзначити в 2002 році 400-літній ювілей села).

Світ же дізнався про Ісківці завдяки топографічній карті, "скла­деній особисто внаслідок точних вимірів у всіх закутках тієї землі, яка на ній зображена" французьким інженером і картографом Гійомом Левасером де Бопланом, вміщеній в його унікальній праці "Опис України", яка вийшла у Франції в 1650 році.

Зажерливі магнати перетворити життя уярмленого люду Посу­лля у справжнє пекло, Ось як розпочав про нього сучасник: " Селяни дуже бідують. Три дня на тиждень мусять ходити вони на панщину (а буває й далеко більше ніж три) і, крім того, від свого поля дають своєму панові по кілька мір хліба, курей та гусей. Крім того вони возять дерево до двору і мусять справляти різні-прерізні роботи. Дають данину грошима, десяту вівцю від овець, так само і від сви­ней, від пасіки - десятий вулик, а ще третього року від худоби мають давати третього вола. Все, що подобається панові, мусять селяни йому віддати. Не дивно, що бідні селяни не мають нічого. Мало того, пан може не тільки забрати від селянина все, що він має, а й позба­вити його самого життя. Пани панують і живуть як у раю, а селяни як у пеклі. Гірше їм ніж на каторзі на турецьких галерах".

Але і в роки найтяжчих лихоліть славились ісківські козаки сво­їм гордим, незалежним характером і високою духовністю.

Підтвердженням цьому є рядки козацької пісні, свого часу за­писаної в нашім краї:

Хоч ви ляхи, хоч ви пани –

А ми - запорожці!

Пам'ятайте, вражі сини,

Що ми вам не хлопці!

І, певно не випадково, в лютому 1627 року "на тому місці, де колись був монастир священників православної віри" за дозволом князя Костянтина Вишневецького, було засноване на "середині річ­ки Сліпороду, на островку на високій горі, оточений водою і боло­том поблизу села Юсківець" чоловічу Юсківську Сліпородську пус­тинь, де було споруджено церкви Успіння пресвятої богородиці та св. Миколая" (в 1786 р. Юсківська Сліпородська пустинь була пере­творена на парафію).

На жаль, історичні джерела дуже скупо розповідають нам про історію села у ХУП ст. Але немає сумніву в тому, що в роки Визволь­ної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницько­го (1648-1654 рр.), коли "на Задніпров'ї все до останку покозачи-лось" і ісківські козаки відважно билися з ляхами за свободу і неза­лежність Вітчизни. А потім, у складі Лукімської сотні Лубенського козацького полку, під керівництвом сотників Семена Проскуренка, Олексія Бутенка, Андрія Яковлева та Михайла Постомського боро­нили рідну землю від ординців і яничар, які не раз і не двічі гайво­ронням налітали на нашу землю плюндруючи її, заарканюючи сотні юнаків і дівчат на невільничі ринки Європи, Азії і Африки.

Чимало з них склали свої голови і в запеклих січах старшинсь­ких угрупувань, які вели запеклу боротьбу за гетьманську булаву, у роки Руїни...

В 1655 р. частиною земель села заволодів Мгарський Спасо-Преображенський монастир, який викупив їх у Марії Булатихи. Ра­зом з землями власністю монастиря стали і селяни. "Монастиреві належали хутори Сліпорідський, Іржавський і Красний, де прожи­вали родини Баранників, Кравців та Сушичів, а також Сірий хутір (західна частина П'ятигірців), де на річці Сліпорід знаходився мона­стирський водяний млин, а селян, які жили навколо нього називали "Мірошниками", "Кравцями" та "Кошелями", - розповідає літопис.

Три дні на тиждень від зорі до зорі трудилися селяни на монас­тирському полі. Монахи відверто знущалися з них, змушуючи само­тужки орати землю, для чого селян запрягали по 8 чоловік у шлейки.

Відразу ж між козаками Ісківців, Хорошків і Олександрівки та монахами розпочалася запекла боротьба за землю, яка часто пере­ростала у відкритий розбій. Так, в 1676 р. ігумен Мгарського мона­стиря скаржився лубенському полковникові на те, що в супереччі за землю, козак Савка Гандруженко "мало не до смерті побив еконо­ма Юсківського монастиря".

Того разу полковому уряду вдалося "зам'яти" справу, отримав­ши від козацької громади запевнення: "На вічні часи не чинити з монастирем суперечки за грунти, а з намісником монастиря отцем Діонісієм і його братією ласкаво і лагідно себе вести, жодних утис­ків не чинити, кожному лише про свої грунти дбати, а до земель монастирських цікавості не виявляти..." Але вже наступного 1677 року в селі Пуленцях "на горіхи" дісталося іншому монастирському економу "брату Герасиму..."

На початку XVIII ст. різко погіршилося й становище ісківських козаків, землі і майно яких намагається "гвалтом захопити" козаць­ка старшина. Особливо тяжко довелося їм в роки коли лубенський полковий уряд обіймав жадібний і ненаситний Андрій Маркович, який 24 квітня 1722 року "надав село на ранг" лукомському сотни­кові Мартину Кодинцю. (На той час у Ісківцях налічувалось 44 коза­цьких двори). Свідченням цього є скарга "козака Лукімської сотні" Кості Шищенка до наказного гетьмана Павла Полуботка, надіслана наприкінці того ж таки 1722 року. В ній розповідалось про те, що "за вкрадене його молодшим братом ягня, Маркович "загарбав" у нього, Кості, півтори сотні овець і ліс його вирубав, а полковий су­ддя Андрій Жуковський ще взяв волів - 7, корів - 7, "кляч" (робочих коней) - 5, коней верхових - 2, грошей - 10 талерів та ще і сотник Лукімський Кодинець (із "слуг" Марковича) взяв 10 коп (грошей) і ліс також рубав".

За даними Рум'янцевського опису 1766 р. в селі Юсківцях на­раховувалося 63 козацьких та 34 селянських двори (в числі остан­ніх 6 належали монастиреві, 3 - лубенському полковнику, решта -козацькій старшині) існувала школа для хлопчиків та козацький шпиталь.

Перший навчальний заклад в селі було відкрито в ході "шкіль­ної реформи", проведеної лубенським полковником Іваном Кулябкою. За його наказом в селах були переписані всі козацькі хлопчаки в віці 12-15 років, а потім "здатних до науки" віддані в школи своїх парафій, а "нездатних" і переростків залучено до вивчення військо­вої справи.

Вистачало роботи і шпиталю, який утримувався за рахунок це­рковної парафії, адже чимало калік, немічних і безпомічних козаків поверталось тоді на батьківщину з тяжких примусових "канальних робіт", організованих самодержавством на північних і південних кордонах Росії, у фінських болотах та в умовах малярійного клімату Каспійського побережжя, з далеких, виснажливих походів російсь­ко-турецьких воєн 1735-1739 та 1768-1774 років.

Зі знищенням Запоріжської Січі та ліквідацією козацьких пол­ків чорна ніч кріпосництва насунула на Україну. Розпочалася нова полиново-гірка сторінка історії Ісківців.

Козаки стали звичайними хліборобами. Забули свою славу, за­були козацьке діло. Тільки й усього, що писалися козаками та згаду­вали вільне козацьке життя у журливих піснях:

... козак в неволі

Понад Дніпром ходе,

Викликає долю:

"Гей, вийди доле, із води,

Визволь мене, козаченька, із біди".

"Не вийду, козаче,

Не вийду, соколе!

Ой рада б я вийти,

Так сама в неволі.

Гей, у неволі, у тюрмі

Під московським караулом,

у тюрмі.

Із ратищ козачих Серпи поробили,

А гострі шаблюки На коси побили.

"Гей, ви, козаки молоді,

А де ж ваші коняченьки вороні?"

"Коні наші в лузі,

А козак за плугом;

Як вітер бушує -

Розмовляє з лугом...