ІСКІВЦІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ

ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ

... Ісківці 1945 року повнились надіями, працею і гіркотою. Щодень у селі додавалося мешканців - поверталися додому фрон­товики і сільська молодь, яка була насильно вивезена до Німеччини на каторжні роботи. Та не відпочинок чекав усіх цих людей вдома - скалічене війною село потребувало дбайливих рук, очікувало від­родження.

А тому воїни-фронтовики, відразу ж, засукавши рукава, взяли­ся за роботу, повели за собою односельців. Головою колгоспу ім. Ворошилова було обрано фронтовика Івана Свиридовича Наталенка, колгосп "Радянський" очолив фронтовик Федір Олексійович Охрі­менко. А от в колгоспі ім. Шевченка, зміни керівництва не відбуло­ся. Фронтовик Федір Свиридович Сергієнко відмовився від запро­понованої йому посади голови правління колгоспу і, вважаючи, що він повинен бути там, де найважче, продовжив працювати на різних роботах у господарстві.

Важкою, часто непосильною працею, без достатнього тягла і робочих рук, сільгоспмашин та інвентарю підіймали наші діди і пра­діди з руїн повоєнне село. А вечорами, стиснувши зуби від втоми, сідали вони за шкільні парти, щоб наздогнати час і здобути освіту. Майже півтора десятка дівчат - репатріанток подали заяви до школи і були зараховані до 8 та 9 класів (Костенко 0., Костенко Н., Юрченко П., Міщенко К., Булатецька Г., Мандрика Т. та ін.).

1946-1947 роки видались для ісківчан надзвичайно важкими. Довелося пережити масовий голод, спричинений згубною політи­кою примусових хлібозаготівель і складними погодними умовами. На щастя, жертв вдалось уникнути: "щоденно з Лазірок підводами підвозили мішок чи два з продуктами і ділили його на всіх".

В 1947 році було відкрито дитячий будинок для дітей-сиріт за­гиблих фронтовиків. Розмістився він в приміщенні земської і приходської шкіл і проіснував до середини 50-х років, ставши домом для десятків малюків. Очолював дитбудинок Антон Павлович Солонуха.

В цьому ж році розпочали роботу в селі дві нафторозвідуваль­ні бригади під керівництвом інженера Чернишова. Ними на вигоні Старих Ісківець, коло мосту через Сліпорід, було пробурено сверд­ловину на глибину 3 000 метрів, але "чорне золото" так і не знай­шли.

Рік за роком повільно затягувались рани війни, село долало розруху. Щороку з'являлися нові господарські будівлі, вже не гли­няні, а добротні, цегельні, під черепицею і шифером. Де-не-де на селі забіліли і шиферні покрівлі в нових будинках колгоспників.

"В 1947 р., коли сільську школу очолював Петро Андрійович Панченко, Полтавський обласний відділ освіти подарував школя­рам вітрову електростанцію. Це було неабияким дивом не тільки для учнів, а й для дорослих, які спеціально заходили до школи "по­дивитися на електрику", - пригадує М.М.Міщенко. - А малюки 1-4-х класів вимагали, щоб їх перевели на навчання в другу зміну, коли святяться електролампочки".

В тому ж році в ісківських колгоспах з'явилися дві тихохідні автомашини-полуторки, життєво необхідні для господарств. Прой­шовши нелегкими шляхами війни, вони ще добрий десяток років вірою і правдою служили колгоспникам.

Збільшувалося громадське поголів'я худоби, зростала його чи­сельність і в селянських господарствах. Покращився обробіток зе­млі, зросли врожаї. На нарадах вже повели розмову про стопудові урожаї, і артілі розгорнули змагання за досягнення цього, раніше небаченого рубіжу. Вагомішим став і колгоспний трудодень. Селя­ни жили надією і вірою на краще.

В 1950 році чотири ісківські колгоспи було об'єднано в один, названий ім'ям Т. Г. Шевченка. (Хутірський колгосп ім. 13-річчя Жо­втня об'єднався з Несено-Іржавецьким колгоспом. Відійшов до скла­ду Несено-Іржавецької сільради і колгосп "8 Березня".) Головою об'єднаного ісківського колгоспу був обраний Наталенко Іван Свиридович.

Об'єднане господарство мало більші можливості в створенні належної матеріально-технічної бази, одержало змогу мати влас­них спеціалістів: агрономів, зоотехніків, інженерів-механіків, вет­лікаря.

Уже в середині 50-х років це принесло вагомі результати. Так в 1957 році трудівниками колгоспу імені Шевченка було вироблено на 100 гектарів угідь - 145,2 центнери молока та по 31,4 центнера м'яса. Надій молока на фуражну корову становив 1882 кг. Відчутно зросли і врожаї зернових та технічних культур.

З'явилися в господарстві і свої передовики сільськогосподар­ського виробництва. Доярка Ганна Демусенко досягла найкращого показника в районі, надоївши по 2613 літрів молока на кожну фу­ражну корову. А свинарка Ганна Васик, в цьому ж році, виростила по 25,1 поросят від кожної свиноматки. її трудові звершення були відзначені медаллю Виставки досягнень народного господарства СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 лютого 1958 року Ганна Андронівна Васик була нагороджена найвищою нагородою країни - орденом Леніна. Лубенський поет Іван Трубка присвятив сільській трудівниці вірш "Знатній свинарці", який було опубліко­вано на сторінках міськрайонної газети "Ленінська зоря".

Найбільш помітною особистістю в селі в 50-і роки був ветлікар Фелікс Валеріанович Хаєцький, який розпочав працювати дільни­чим лікарем у Ісківцях ще в 1905 р. і присвятив цій роботі півстоліт­тя свого життя. Залишив добру пам'ять серед односельців як про­фесіонал високого класу, доброзичлива і інтелігентна людина.

15 березня 1953 року відбулося спільне засідання депутатсь­кого корпусу Ісківецької та Пуленської сільських рад, на якому було прийняте рішення про їх об'єднання. Центром сільської ради було визначено Ісківці. А першим головою об'єднаної ради було обрано Михайла Олександровича Молотова.

Незабаром було об'єднано і колективні господарства двох сіл "Добробут" та ім. Шевченка. Головою укрупненого господарства селяни обрали Івана Романовича Донця, а партійну організацію очолив Микола Назарович Івахненко. Єдиними були ісківчани і пуленчани і у виборі назви сільського господарства. Його назвали на честь великого Кобзаря України - колгосп імені Шевченка.

На початку 60-х років колгосп мав у своєму розпорядженні 5013 га землі, в т. ч. 4400 га сільськогосподарських угідь, з них орної землі 3928 га. В п'яти комплексних бригадах господарства було створено хороший машино-тракторний парк, який налічував 17 автомашин, 20 тракторів різних марок, 5 зернових комбайнів, 10 силосозбиральних та кукурудзозбиральних агрегатів, 4 комбайни для збирання цукрових буряків. В господарстві налічувалось 1735 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 676 корів, 2046 голів свиней.

Зросли економічні показники колективного господарства, за­можнішим і щасливішим стало й життя селян. В 1953 р. село було радіофіковане (деякий час діяв навіть місцевий радіовузол). На кі­нець 1964 року було повністю завершено його електрифікацію. В селянських хатах з'явилася нова техніка: електропраски, радіоли, телевізори. Було збудовано сільський Будинок культури, з кожним роком зростало число добротних цегляних будинків колгоспників.

Зоряним часом для господарства стали 70-80-і роки XX століт­тя, коли його очолив хороший організатор і добрий господарник Іван Іванович Ручка. Партійну організацію колгоспу в цей час без­змінно очолював Микола Петрович Кондратенко.

... Світлого березневого дня 1980 року мимо веселого гурту хліборобів сільською вулицею рушили кінні підводи з ралами й плу­гами, дерев'яними боронами й косами. А за ними з граблями поспі­шали жінки. Дзвеніла довкола пісня:

Жито жати, ниву жати

Спільне поле обробляти...

Так імпровізованою етнографічно, картинкою, яскравим свід­ченням того, як довелося починати першим ентузіастам колгоспно­го руху на селі, розпочалося в Ісківцях відзначення "золотого юві­лею" колгоспу ім. Шевченка.

А через кілька десятків хвилин, в переповненому залі сільсько­го Будинку культури, керівник господарства Іван Іванович Ручка звітував перед односельцями за досягнуті результати: "Сьогодні колгосп ім. Шевченка це велике колективне багатогалузеве госпо­дарство, якому належить 4984 га землі, з них 3928 га - орної. В кол­госпному виробництві працює 466 працездатних колгоспників, з них 226 жінок та 240 чоловіків.

Для здійснення виробничих процесів створено два відділки, в яких три комплексні бригади, дві тракторні бригади, автопарк, три ферми ВРХ, одна СТФ, ПТФ та вівцеферма.

В колгоспі є 29 автомашин, на колгоспних полях працює понад 50 тракторів, 10 зернозбиральних комбайнів, 4 бурякозбиральні комплекси, 4 силосних та 3 кукурудзозбиральних комбайни. Одних сівалок різного призначення нараховується близько 30 штук. Ос­новні фонди господарства становлять 4782 тис. крб.

В ювілейному році господарством одержано урожай зернових культур по 28,5 центнери з гектара (в тому числі озимої пшениці по 35 ц/га), цукрових буряків майже по 300 ц/га, овочів - 190 ц/га, картоплі - 115 ц/га. Вироблено молока 2200 тонн, м'яса • 309 т, яєць - 285 штук, шерсті - 26 ц, меду - 15 ц.

А потім ішов довгий перелік прізвищ сільських трудівників, які особливо відзначилися ударною працею на полях і фермах госпо­дарства. Кращим з кращих цього дня було присвоєно звання "За­служений механізатор господарства" та "Заслужений тваринник колгоспу", вручено Почесні грамоти і подарунки.

Серед нагороджених були Михайло Фотієвич Савченко, Ганна Іванівна Панібратенко, Ганна Володимирівна Крят, Антон Якович Дмитренко, Яків Андрійович Шкарбань і багато інших. Вшанували цього дня Почесними грамотами і колишніх голів колгоспу, які вже вийшли на заслужений відпочинок: Івана Романовича Донця, Пет­ра Микитовича Корнієнка, Миколу Назаровича Івахненка, Івана Свиридовича Наталенка, Федора Олексійовича Охріменка та Івана Гнатовича Міщенка.

Минуло ще чотири роки, і колгосп ім. Шевченка впевнено увійшов до числа кращих господарств району. Відомо, що цифри - річ досить-таки "суха", але разом з тим і надзвичайно красномовна. Тому дозволимо собі проілюструвати досягнення ісківських хлібо­дарів низкою вагомих цифр.

В 1984 році в господарстві було досягнуто врожайності зер­нових по 29,2 ц/га, удій молока на кожну фуражну корову зріс до 2834 кг. За рік господарство одержало 2479159 крб. грошових до­ходів, в тому числі від рослинництва 1111064 крб., а від тваринни­цтва - 1250353 крб.

Зріс добробут сільських трударів. Оплата одного людинодня в господарстві становила 5 крб. 03 коп. Середній доход сім'ї колгосп­ників у вигляді заробітної плати перевищив 3000 крб. В натуропла­ту цього року колгоспникам було продано 23214 кг цукру та 221100 кг зерна. На їх особистих рахунках в сільській філії Ощадбанку на­раховувалось 1563990 крб.

У власному користуванні трудівників села на той час вже був 21 автомобіль та 24 мотоцикли. За рік 54 колгоспники оздоровили­ся за рахунок господарства в санаторіях і здравницях.

За кілька післявоєнних десятиліть невпізнанно змінилося об­личчя нашого села. Значного розмаху набуло житлове будівництво. Виросла нова вулиця добротних житлових будинків для колгоспни­ків. Окрасою Ісківців стали перші двоповерхівки, збудовані у 1982 році, адміністративний корпус колгоспу, приміщення дільничної лікарні, відділення зв'язку, торговельного комплексу, дитсадка. В 1993 році введено в дію нове, сучасне приміщення середньої шко­ли. В селі прокладено водогін, заасфальтовано центральні вулиці. В 1989 році село повністю газифіковано. На сільських майданах зве­дено пам'ятник воїнам-односельцям, які полягли в боях за свободу і незалежність Батьківщини в роки Великої Вітчизняної війни, та пам'ятник-погруддя Т. Г. Шевченку (1959). На фасаді сільського бу­динку культури відкрито меморіальну дошку на честь 0. С. Афанасьєва-Чубинського (1988), а на місці його колишньої садиби створе­но унікальний мистецький пам'ятник "Шевченкова криниця" (1989). Дбайливо доглядають ісківчани і за братською могилою радянсь­ких воїнів, які полягли при обороні (1941) та під час визволення села (1943).

В тому, що Ісківці стали одним з найошатніших і найбільш бла­гоустроєних сіл Полтавщини, велика заслуга депутатського корпу­су села: особисто сільських голів останніх років - Б. Н. Бічка, Г. П. Голобородька, А. 0. Васика та М. В. Романюти.

Змістовним і насиченим було і культурно-освітнє життя ісківчан. Свято шанують жителі села пам'ять про Т. Г. Шевченка. Ще в 1959 році учні 10-го класу середньої школи Іван Киян, Анатолій Клименко, Федір Охріменко та Олександр Торовик під керівництвом учителя української мови і літератури Івана Федоровича Булатецького упорядкували криницю, з якої любив брати воду великий Коб­зар.

В 1989 р. криницю було реставровано, перетворено в своєрід­ну мистецьку пам'ятку, біля якої тепер, щороку, в останню неділю травня відбуваються великодні літературно-мистецькі свята. Ці свя­та збирають сотні шанувальників творчості поета з різних куточків України, далекого і близького зарубіжжя.

Значною подією в культурному житті села стало проведення тут у 1990 році за рішенням Спілки письменників України Всесоюз­ного Шевченківського свята "В сім'ї вольній, новій", в якому взяли участь поети і письменники з України, Росії, Білорусії, Грузії, Естонії, Киргизії та Казахстану.

В жовтні 1956 р. у село приїздив правнук Т.Г.Шевченка по сес­трі Катерині Дмитро Филимонович Красицький. Він побував у сіль­ській школі, виступив з цікавою розповіддю про Кобзаря в Будинку культури.

Пишаються односельці і поетичним доробком власних поетів Миколи Івановича Галіченка, Ольги Іванівни Рось, Бориса Петрови­ча Голобородька, Миколи Васильовича Костенка. Гідна зміна підро­стає їм сьогодні і за шкільною партою. На сторінках міськрайонної газети "Лубенщина", в перших колективних збірках уже з'явились вірші Ірини Покозацької, Наталії Дернової, Лілії Івахненко та Аліни Ауніної.

Добре відомі в Посульському краї і самодіяльні митці Ісківського Будинку культури, який очолює Станіслав Михайлович Коту-бей. Особливою популярністю користуються виступи вокально-ет­нографічного ансамблю під керівництвом Віри Панасівни Галіченко, в репертуарі якого є чимало пісень, створених самодіяльним композитором Сергієм Миколайовичем Козачковим на слова міс­цевих авторів.

Пам'ятає село і першого сільського завклуба Степана Панасо­вича Борисенка, і першу п'єсу "Назар Стодоля", поставлену під його керівництвом на сцені сільбуду ще в 1966 році; дружний дует культ­працівників Анатолія Григоровича Антоненка і Василя Трохимовича Сколоти, який 15 років очолював сільських аматорів; і незабутній виступ хору ветеранів села на Чернечій Горі у Каневі... З вдячністю згадують ісківчани й імена інших культармійців, ентузіастів своєї справи: Григорія Григоровича Шумейка, Олексія Івановича Крята, подружжя Олексія та Тетяну Ластовецьких, Валентину Козюру, Ми­колу Федосійовича Фесечка та Віктора Соляра.

Справжнім центром духовного і культурного життя села стала середня школа, педагогічний колектив якої очолює досвідчений педагог і умілий організатор Ганна Василівна Рафальська. В стінах школи створено всі умови для всебічного розвитку юних ісківчан. Глибокі і міцні знання дають своїм вихованцям вчителі: Рось Ольга Іванівна, Ауніна Оксана Василівна, Левішко Наталія Іванівна, Киш-кань Варвара Василівна, Криворучко Володимир Михайлович, Ско­лота Василь Трохимович, Козачкови Сергій Миколайович та Марина Миколаївна.

Повагою і шаною оточені в селі ветерани педагогічної праці: Галіченко Микола Іванович, Карпенко Григорій Карпович, Бічко Бо­рис Никифорович, Баранник Катерина Миколаївна, Мирошник Со­фія Василівна, Дмитренко Марія Максимівна, Міщенко Надія Дмит­рівна, Хоменко Федора Ільківна.

Численні гуртки художньої самодіяльності та спортивні сек­ції, які працюють при школі, роблять дозвілля сільських дітей захо­плюючим, різноманітним і багатогранним.

Розгортається в Ісківцях і краєзнавчий рух. В 1985 р. у селі створено історико-краєзнавчий музей, фундаторами якого стали Г. І. Шматко та С. М. Козачков. В 1972-1992 роках в околицях села та на берегах Сліпороду проведено археологічні розвідки експедиці­єю Російської Академії Наук під керівництвом Ю. Ю. Моргунова.

Подією, яка згуртувала і об'єднала жителів села у прагненні зробити його ще красивішим, ошатнішим, зеленішим стала підгото­вка і відзначення 400-річчя з дня його заснування, яке з ініціативи депутатів сільської ради і її голови М. В. Романюти було урочисто відзначено в серпні 2002 року.

Покращилось і медичне обслуговування жителів села. У ціле лікарняне містечко перетворилася сільська дільнична лікарня, яку очолює лікар-терапевт Василь Михайлович Корінь. Великою пова­гою користуються в селі медпрацівники: лікар-стоматолог Марія Антонівна Криворучко, лікар-терапевт Олена Григорівна Левченко, старша медична сестра Світлана Геннадіївна Щельнікова.

Понад 40 років працював сільським фельдшаром Іван Свиридович Клименко - людина, ім'я і справи якої з повагою згадують в Ісківцях. Чимало років віддали сільській медицині і головні лікарі дільничої лікарні різних років: С.А. Шандрик, Є.С. Федотова, Г.Ф.Поліщук, К.К.Клименко, В.Г.Робочий, В.Я.Білан, В.М.Волик та І.Д.Тесленко.

З 1993 року в Ісківцях діє діагностично-лікувальний центр, оснащений найсучаснішою діагностичною апаратурою. Очолює його роботу висококласний фахівець лікар-терапевт Володимир Петрович Шумейко. Тож і не дивно, що до нього за допомогою і по­радою їдуть і їдуть люди навіть з найвіддаленіших куточків нашої Батьківщини.

Окрасою села стали його люди, невтомні трудівники, герої пра­ці. Добре відомими на Лубенщині були в свій час передовики виро­бництва: Я.К.Кириченко, П.А.Міщенко, Ф.Т.Галиченко, П.С.Орленко, Г.С.Остапко, І.С.Наталенко, М.Г.Харченко. Далеко за межі села лину­ла слава про перших трактористок М.К.Ярош, Г.І.Демусенко, Г.Т.Охріменко, К.О.Міщенко, О.В.Сенько, М.Т.Охріменко, М.Т.Васик.

З їх рук естафету трудової доблесті перейняли сумлінні хлібо­дари, невтомні творці достатку: М.Ф.Савченко, В.І.Бендрик, М.Г.Мороз, М.І.Заріцька, Г.П.Мороз, А.Ф.Охріменко, С.Ю.Мищенко, Г. В. Крят, В. І. Пашко та ін.

Серед тих, хто народився у селі і своєю працею вніс вагомий вклад у розвиток вітчизняної науки і культури, уславив рідний край: письменники Олександр Степанович Афанасьєв-Чубинський та Микола Васильович Костенко, Герой Соціалістичної Праці залізнич­ник Є. Н. Федорченко.

Гордістю села стали люди праці, чиї імена відомі далеко за ме­жами Лубенщини: агрономи Григорій Степанович Саган, Олександр Васильович Бриленко, Григорій Іванович Кияшко, зоотехніки - Пет­ро Петрович Різуненко, Віктор Миколайович Бойко, головний бух­галтер Василь Іларіонович Дмитренко, головний економіст Василь Васильович Міщенко, бригадири тракторних бригад Іван Григоро­вич Бендрик та Анатолій Олександрович Ярош, ланкові Надія Мак­симівна Сіра, Марія Дмитрівна Охріменко, Єфросинія Вакулівна Овдієнко, Таїсія Йосипівна Левішко.

Ударною працею уславили свої імена механізатори: Михайло Іванович Колісник, Михайло Фотієвич Савченко, брати Анатолій Олександрович та Віктор Олександрович Чичикало, Іван Григоро­вич Савченко, майстри машинного доїння Ніна Володимирівна Мироненко, Ніна Михайлівна Ремньова, Любов Максимівна Голуб, Ма­рія Миколаївна Сенько, Варвара Григорівна Остапир, Катерина Іва­нівна Бас, свинарки Наталія Іванівна Хоменко та Ганна Петрівна Котубей.

Чимало в селі і славних трудових династій, таких як сім'я Огагіних. Глава сім'ї Григорій Федосійович - сільський будівельник, дружина Євдокія Григорівна - ланкова рільничої ланки, які все своє життя віддали рідним Ісківцям.

Пам'ятає село і своїх синів, долі яких були опалені полум'ям війни в Афганістані. П'ять ісківчан виконували свій, як тоді казали, інтернаціональний обов'язок в складі "обмеженого контингенту" в ДРА.

Взірцем для молоді назавжди залишиться подвиг нашого зем­ляка старшого лейтенанта Володимира Ластовецького, який поліг смертю хоробрих на полі бою на чужій землі.

... 4 вересня 1988 року, під час нападу моджахедів на аеро­дром Баграм, старший лейтенант Ластовейький командував бата­реєю. При зміні бойової позиції він був тяжко поранений, стікаючи кров'ю, все ж доповз до своїх позицій. Підоспіла медична допомога. Та вже було пізно. Врятувати життя офіцера, який був улюбленцем своїх солдат, не вдалося. Посмертно Володимира Івановича Ластовецького було нагороджено орденом "Червоної Зірки"...

З глибокою пошаною говорять односельці і про воїнів-афганців бригадира тракторної бригади Миколу Михайловича Рябошапку, освітян Олександра Михайовича Молотова та Івана Івановича Левішка, будівельника Олександра Миколайовича Довбащука.

Чорним крилом зачепила село і трагедія на Чорнобильській АЕС в 1986 р. Свій вклад у приборкання ядерної стихії внесли і 25 жителів Ісківців. В селі кожен знає їх імена. Це: Анатолій Олексійо­вич Васик, Сергій Миколайович Козачков, Дмитро Михайлович Якименко, Микола Васильович Писанка, Віталій Михайлович Довженко, Микола Григорович Шевченко, Віктор Михайлович Федорина, брати Микола Іванович та Іван Іванович Шматки, Олександр Петрович Курочка та інші. Більшість ліквідаторів втратила своє здоров'я, двоє стали інвалідами, але свій обов'язок вони виконали з честю і до кін­ця.

Протягом другої половини 80-х років Ісківці прийняли 19 сі­мей переселенців з Рівненщини та Житомирщини. Всі вони забезпе­чені житлом, земельними ділянками, обзавелись домашнім госпо­дарством, а своєю добротою і працьовитістю швидко завоювали повагу в селі.

Добрі слова говорять люди про сім'ї переселенців Олександра Петровича та Віри Володимирівна Безнощенків, Леоніда Миколайо­вича та Ніни Василівна Святенків і ін.

Хвилюючим і радісним моментом для сотень жителів села ста­ло 1 грудня 1991 року. В цей день, під час Всеукраїнського рефере­ндуму 96 % жителів Ісківців відповіли "Так" на питання "Чи підтвер­джуєте Ви Акт проголошення незалежності України?". Почалася нова доба в нашій історії.

Нелегкими видалися перші роки незалежності для ісківчан. Але вони не опустили рук, прагнучи своєю наполегливою працею здо­лати труднощі перехідного періоду. Багато що із задуманого їм вда­лося втілити в життя.

В 1994 році розпочали свою діяльність перші селянські фер­мерські господарства.

В 1998 році на базі КСП було засновано TOB АФ ім. Шевченка, яку очолив М. В. Андрієнко.

В 2001 році відбулося розпаювання земель, почалося масове виготовлення державних актів на землю.

В лютому 2002 року з ініціативи виконкому Ісківської сільсь­кої ради голова Лубенської районної державної адміністрації Грицаєнко 0. П. та голова Лубенської районної ради Алєксєєнко В. М. прийняли спільне розпорядження "Про відзначення 400-річчя з дня заснування села Ісківці".

Життя триває... І в хвилини радості і смутку, як би далеко не закидала нас доля від рідних місць, ми завжди повертаємося в рідні Ісківці, до вічного, невичерпного джерела нашої наснаги і сили. Повертаємося, щоб, разом з лубенською поетесою Раїсою Плотніковою, начебто знову відкрити його для себе:

Я йшла до села чи воно йшло до мене?

Наблизилось раптом, пекельно-зелене.

Очмаріла мабуть від тиші отої

Не йду, а горнуся до кулі земної.

І стріха наперстком така архаїчна!

Невже ж та солома - то дах споконвічний?

А очі у неба! Аж соромно стало.

Дивилися в душу, а там так замало.

Дугасту до ніг своїх клала стежину –

І раптом відчула - іду в Україну.

У справжню, у чисту, дай Боже, у вічну!

Стріхасте село, та душею величне!