КРІЗЬ РЕВОЛЮЦІЇ І ВІЙНИ

         Хвилі революційної бурі, що піднялась після "кривавої неділі" 9 січня 1905 року, швидко докотилися й до Ісківців. І хоча відкри­тих збройних виступів проти самодержавства в 1905-1907 рр. в селі не було, але найбільш знедолена і активна частина його мешка­нців виявила відкриту непокору владі, змусивши останню вдатися до арештів.

В збірнику "1905 рік на Полтавщині" знаходимо документаль­не підтвердження цього факту: "На початку 1907 року в місцеву (лубенську) тюрму щоденно приводять не одиницями, як це було раніше, а цілими десятками... 18 січня приведено чоловік 18 з сіл П'ятигірець і Ісківець".

В період реакції 1907-1910 рр. в селі почали з'являтися про­кламації і революційні відзови Полтавського губернського коміте­ту РСДРП, які доставляв у Ісківці житель сусіднього села Хорошки Никифор Бондаренко. Серед односельців прокламації поширюва­ли Григорій Охріменко, Порфирій Лисенко, Степан Крят. За поши­рення революційних ідей всі вони були заарештовані й за вироком суду відправлені на заслання до Сибіру. Налякані село притихло і завмерло. Але перша світова війна, яка вибухнула в серпні 1914 року знову сколихнула його. Люди гинули на фронтах, поверта­лись додому каліками. Не повернулися до рідного села Василь Хоменко та Василь Охріменко. Лише через чотири роки після війни прибув додому з німецького полону Федір Івахненко.

Відвагою і мужністю відзначилися в боях першої світової ісківецькі козаки. Повним Георгієвським кавалером став Кирило Міщенко, Георгіївськох хрестів та медалей були удостоєні Григорій Хоменко, Юхим Міщенко та Степан Серп'єнко...

Та поки вони проливали свою кров "за веру, царя и Отечество", господарська розруха охопила село. Через нестачу робочих рук і відсутність посівного матеріалу скоротилися посівні площі. На 20-30 пудів з десятин зменшилася врожайність. На 300-35- відсотків зросли ціни на продукти і товари першої необхідності.

Революційні потрясіння 1917 року пройшли для селян майже непомітно. В.Г.Короленко про ці події писав: "Десь далеко шумить гроза, у столицях ллється кров... А у нас тут повний спокій. Ні енту­зіазму, ні піднесення. Очікування."

Радянську владу в Ісківцях було встановлено в січні 1918 року, але протрималась вона недовго, бо вже за кілька тижнів село опи­нилося в вирі громадської війни.

"Переходи білих, червоних, німців, різнокольорових банд че­рез село тяжким тягарем лягло на плечі селян, - розповідав краєзна­вець М.Міщенко, - забирали коні, фураж, продукти, ставали на по­стій, а в деяких випадках мобілізовували до своїх військ чоловіків. Кожен "уряд", кожне "військове формування" після своєї перемоги обіцяло селянам мало не райське життя і обов'язково землю, про яку селяни мріяли віками. Темному, політично малограмотному се­лянину важко було зорієнтуватися в тих складних політичних про­цесах, які відбувалися в Україні, атому чимало селян подалось до денікінців, петлюрівців, махновців і, поневолі, воювали за рідну зе­млю з різних окопів".

Значна частина ісківчан влилася до складу лубенського парти­занського загону Назара Обельця і, зі зброєю, боролося за віднов­лення радянської влади. Архівні документи свідчать, що одним з найактивніших бійців загону був житель села Григорій Хоменко.

Після завершення громадської війни, в квітні 1920 року, було створено Юсківецьку сільську раду, до складу якої обрано 25 осіб. Членами виконкому стали: Платон Петренко, Йосип Хрипун, Архип Хоменко, Лука Хижняк та Корній Грицаєнко. Розбурхані війнами та революційними подіями, вони активно включилися в будівництво нової Радянської влади. Хоча, при цьому, будучи малограмотними і недосвідченими в керівництві, часто-густо допускали серйозних помилок, порушували закони, діяли, керуючись лише "класовим почуттям".

Головним мотивом в діях виконкому стала експропріація. Так, землі пана Осауленка, які знаходились північніше хутора Савлуківка, були розподілені між малоземельними селянами-ісківчанами, а саме урочище одержало назву "Красного". Розподілили між бідня­ками і землі пані Гаврик, в садибі якої поселились бідняки Сіряки.

"Відчуджувались", як тоді говорили, і перерозподілялись між сільською біднотою і землі заможних селян-господарів. "Надлиш­ки" землі були конфісковані у Порфира та Федора Кондратенків, Кіндрата Костенка, Кирила Коршуна та Конона Крята.

"Ставши волостю, село часто змінювало волосне керівництво. Причиною цього була велика амбіційність сільських активістів, їх прагнення будь-що пробратися до керівництва, утвердитись там" - пригадував свідок тих подій Федір Куць.

Найбільше вдалося протриматись "при владі" волвиконкому, який очолювали - голова Лука Хижняк та волвоєнком Яків Петренко (Срібний). Членами виконкому були Григорій Хоменко, Кирило Цехоня, Ларіон Крят, Степан Крят та Іван П'ятак.

Мало розбираючись в економіці і політиці влади члени викон­кому по своєму розуміли і роз'яснювали селянам діюче законодав­ство, як і їх попередники, вважали головним своїм завданням "екс­пропріацію   експропріаторів".

Лише в 1923 році, коли, в результаті адміністративно-терито­ріальної реформи Ісківці увійшли до складу Лубенської округи, су­перництво і боротьба сільського активу "за владу і посаду" стихла. На той час головою Ісківського сільвиконкому було обрано Кирила Цехоню, а секретарем Григорія Покозацького.

"Селяни, які отримали шматок панської землі, задоволені цим ще старанніше почали господарювати, будуючи в своїй уяві плани на щасливе своє майбуття, - розповідає сільський літопис. - Пробу­джений новою владою, обнадіяний її обіцянками на краще, селянин якнайскоріше хотів дізнатися як далі будуть розвиватися події, яка доля чекає його в найближчому майбутньому. Тому взимку, в цей "мертвий сезон" для селянина, найбільш цікаві і нетерпеливі часто навідувались до сільської ради, де завжди "товклися" по ділу, а бі­льше без усякого діла люди, де завжди можна було довідатись про якусь новину, важливу для селянина".

Пройшовши крізь революції і війни, село пробуджувалося до нового життя, ще не відаючи які потрясіння і катаклізми очікують на нього в найближчому майбутньому.