НА ЗЛАМІ ЕПОХ

Історичні джерела дуже скупо розповідають про Ісківці другої половини XIX ст., згадуючи хіба-що події непересічні, виняткові. Саме такою подією в селі козацькому і власницькому, яке налічува­ло в 1859 р. 277 дворів та 1899 жителів, стала пожежа, що виникла, в цьому ж році, в дерев'яній Успенській церкві "через роззявкуватість священика отця Марка Платонова, який забув загасити свічку після панахиди". Церква згоріла вщент, а "пожежа, - за словами О.Лазаревського, - справила надзвичайно сильне враження на се­лян".

Та вже через три роки, в 1862 році, на місці згарища було збу­довано новий храм. Правда "на відміну від старої церкви, яка була повністю обставлена іконами, він мав, на той час лише образ Псков­ської Божої матері". Та, незабаром, новозбудованій церкві козаком Яково Ємцем було "подаровано ікону в 1/2 аршина заввишки і 14 вершків завширшки та Євангеліє, в синьому атласі з сріблом, Київ­ського друку 1702 року", а також "перламутровий хрест, древню плащаницю на тонкій шовковій матерії та вишивки, виготовлені крі­паком пана Асауленка".

Ісківецька церква мала великий і багатий приход. До нього входили села - Іржавець, Ярошівка, Савулівка, Грицунівка, Райозеро, Коршунівка, Мисюрівка, Демченківка. У великі свята - Великде­нь, Клечана неділя, престольне свято села - Пречиста - увесь вигін навколо церковної гори з південної і західної сторін були заставле­ні возами, шарабанами, а подекуди й фаетонами. Це приїздили, зі своїми сім'ями, "господарі з навколишніх сіл". Щоб відмолити свої гріхи та попросити у Господа одвічного селянського : "Щоб у комо­рі та оборі зерна були гори", "Щоб вівці та корови були в господаря здорові", "Щоб рясна вродила садовина", "Щоб бджоли велися та медок-солодок на жовтий вощечок носили".

Багаті чорноземи, що простяглися на південь від села та об­щинне землекористування віками міцно тримали ісківецьких хлі­боробів в своїх руках . Адже земля була єдиним джерелом існуван­ня селянина "який не міг нікуди податися, бо навколо земля була вже поділена", а вікова традиція жити цілими родами, общинами до певної міри оберігала кожного від життєвих негараздів, допомага­ла долати лихо. "Приписатися" до общини із сторони було надзви­чайно важко. Історія села знає випадок, коли житель Чуднівців Макар Васик, приставши в прийми в село, не був приписаний до общини, а тому не отримав на себе земельного паю. Довелося йому, викотивши із шинку бочку горілки для громади та козацької стар­шини, благати сільський сход "визнати приймака за свого".

В общинному землекористуванні громади, через кожні 10 ро­ків, по ревізії, відбувався перерозподіл землі між селянами на душу населення. На той час в землеробстві селяни користувалися "трипілкою" - два поля засівалося, а третє залишалось під толоку.

Лише після столипінської реформи кожен селянин одержував право на вихід з общини із своїм земельним паєм. Так з'явилися ху­тори, які увійшли в сільську історію під назвою "столипінських" - Крятів хутір, Міщенків, Мироненків, Барилів та ін.

Поряд з козацькими родами, в селі були і селянські сім'ї до 1861 р. - дворові кріпаки поміщиків Осауленків та Славинських. Неподалік села, за хуторами Райозеро, Грицунівка, Савулівка знахо­дилися обширні земельні володіння царського сановника Косинського, які в народі іменували "Косинщиною". Мешкала в селі і збідні­ла пані Гаврик.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. славилися Ісківці і своїми велелюдними гамірними ярмарками, що відбувалися в селі двічі на рік. Особливо багатим і колоритним був ярмарок напровесні. "До села з навколишніх сіл і міст, в тому числі далеких, везли і вели на продаж воли, коні, корови, вівці, телята, а також привозили госпо­дарські вироби: діжки, борони, граблі, сокири тощо, - пригадує ста­рожил М.Міщенко, - Весь сільський Хрещатик був заставлений сань­ми, виставленою на продаж худобою. Тут же стояло з десяток брезе­нтових наметів в яких крамарі з Лубен, Хорола та Пирятина торгу­вали кожен своїм товаром: чобітьми, шапками, сорочками, картуза­ми, канфетами, печивом і, обов'язково, мацою. Перший день прасоли ходили поміж саньми, роздивлялися на товар, прицінювалися, але не купували. Лише на другий і третій день на ярмарку скрізь можна було чути ляскіт долонь тих хто купує і тих хто продає.. Бува­ли ярмарки, коли наїзд був таким, що сани і тварини стояли понад дорогою, аж до земської школи. Велике задоволення мала дітвора, особливо, коли на ярмарок приїздила "Карусель". В кінці тижня яр­марок закінчувався і ярмаркові роз'їзджалися до домівках з покуп­ками, а купці, прасоли і баришники поспішали на інші ярмарки..."

Головними постачальниками щедрого різноманіття товарів на ярмарку були, звичайно ж, жителі села, де інтенсивно розвивались кустарні промисли.

Під Шевереною, Челядною і Загорянською горами виготовляли цеглу-сирець для власних потреб і для потреб односельчан на буді­вництво печей, В селі, на Загорянці, працювала чесалка, яка приго­товляла вовну для прядіння. її власником був Матвій Комаров.

Будівництвом хат, сараїв та клунь для селян займались будіве­льні бригади, які складалися з 3-5 осіб. Вони споруджували рублені будинки без жодного цвяха. (Одна з таких бригад складалася з Оксе-нтія Коваленка, його сина Миколи та Дементія Мужчіля).

Село мало в свою артіль малярів, яка славилася своєю добро­якісною роботою на всю округу. Очолював цю артіль, ще з дорево­люційних часів і аж до 70-х років XX століття, чудовий фахівець сво­єї справи Іван Михайлович Бендрик. До складу артілі на протязі півстоліття входили маляри-жестянщики Семен Куліш, Яків Куць, Лука Костенко, Петро Бендрик та ін.

Вкрити хату бляхою, чи відремонтувати її, виготовити чи відре­монтувати жестяні відра, чи металевий хрест - все вміли умільці. Та найпочеснішою і найвідповідальнішою і, водночас найнебезпечні-шою роботою для них було встановити хреста на куполі церкви. Як розповів Іван Бедрик "це була урочиста церемонія і подивитися на неї сходилося майже пів села. А перед цим правилася церковна слу­жба за благополучне виконання цієї роботи. За довгі роки праці був лише один випадок (в селі Ст. Іржавець), коли Семен Куліш, з прикріпленим на спині хрестом, зірвався з купола і впав на крилас, який, на щастя мав старе залізне покриття. Тільки щасливий випа­док врятував життя майстру, який, застрявши у покрівлі, отримав незначні ушкродження. Майстри вважали, що це його праведну душу Бог спас".

Дуже поширеною в Ісківцях була вишивка. Як відзначав В.Мілородович "есть в селе небольшое производство - вышивание килимов - на 12 рублей каждый". Про те, що ісківські жінки були майстерними вишивальницями свідчить хоча б той факт, що аж до початку 30-х років XX століття можна було бачити на кожній дівчи­ні чи жінці вишиту сорочку, а оселі прикрашали вишиті рушники. Чоловіки носили домотканні сорочки з вишитими манишками, ко­мірами та манжетами. Вишивати, прясти, ткати полотно в Ісківцях

іла кожна господиня. Селяни самі виготовляли для себе полотно з^якого шили білизну та постільну білизну. Чоловіки самі чинили шкіри для взуття, виготовляли для себе і дерев'яний посуд та госпо­дарські знаряддя: ночви, коряки, жолоби, корита, рубель і качалку, праники, жлукта тощо. Майже кожна сім'я мало ткацький станок, оснівницю, вертушку, прядку, гребінь і гребінку, днище. В кожній оселі була і дерев'яна ступа в якій товкли пшоно і гречку. Ці предме­ти домашнього обіходу передавались із покоління до покоління.

Селянська сім'я, в ті часи, вміла виготовляти практично все, що було необхідно для господарства, для життя, передаючи свої нави­ки і уміння дітям.

Були звичайно в селі і майстри-кустарі. Пошивом одягу для се­лян займався Арсентій Таровик, взуття виготовляли Марко Охріменко, Михайло Сенько та Іван Костенко.

Важливою спеціальністю в селі вважалась спеціальність по­крівельника. Укрити соломою хату, сарай чи клуню - для цього були потрібні відповідні вміння і навики та добра практика, які набува-ються десятками років.

Ще більш важливою вважалася спеціальність пічника "Адже добре і вміло складена піч - в хаті буде тепло і затишно, гарно випі­катимуться хліб і пиріжки, погано складена - все буде навпаки".

Пригадує В. Мілородович також те, що ісківчани добували, в урочищі Глинища, і продавали сусіднім селам білу глину. Та і самі вони практично до середини XX століття не користувалися вапном, а мазали около в хатах і сараях білою глиною, яку називали "масля­ною", бо вона, розмочена водою нагадувала масло і не змивалася дощами із стін.

Була в селі й власна олійниця з ручним приводом, який крути­ло декілька чоловіків, як жорна. її господарем був Трохим Охрімен-ко, бездітний, на старості самотній, по-вуличному "дід Олійник". Був він людиною доброю, лагідною, а тому сусіди і доглядали його до самої смерті в 1927 році.

Лише валяти домоткане сукно селяни не вміли, а тому ще з діда-прадіда налагодили вони зв'язки з сукновалами з Курщини і ті, аж до 30-х років, щорічно, взимку, об'їздили село, збирали в селян витка­не сукно, прикріпляли до кожного шматка половину дерев'яної цурки з різними вирізаними на ній позначками, а другу половину цурки, з точно такими ж позначками, залишали господареві. Через де­кілька місяців сукновали привозили вже готове сукно і селяни роз­раховувалися з ними за виконану роботу.

Кілька слів необхідно сказати і про те, яку освіту здобували селянські діти на зламі епох. Ісківецька школа була заснована на­прикінці 80-х - на початку 90-х років XIX ст. Свідченням цьому є той факт, що цілий ряд жителів села 1860-1870 рр. народження були вже людьми грамотними. (Це Ілько Хоменко, Феодосій Дмит-ренко та ін.).

Навчання дітей, а їх було небагато, проходило в невеличкому будиночку-сторжці, що стояв на горі коло церкви. Трохи пізніше для школи було збудовано на пагорбі північніше Челядної гори при­міщення на три класні кімнати.

Навчання в школі, в усіх трьох класах, велося лише російською мовою. Основними предметами були арифметика. Закон Божий, іс­торія, географія, природознавство та російська мова.

Як свідчить "Сборник по хозяйственной статистике Полтавс­кой губернии", за 1885 рік: "Станом на 1.01.1884 р. в селі Ісківцях проживало 2511 осіб, серед них грамотними були 81 чоловік та одна жінка. В Пуленцях грамотних проживало 14 чоловік, серед них жодної жінки".

В 1912-1914 р.р. земство побудувало нове шкільне приміщен­ня на дві класні кімнати, з квартирою для вчителя. З того часу в селі з'явилось два шкільні приміщення - "земська" та "приходська шко­ла".

Так минули роки і десятиліття... Аж поки розмірений і спокій­ний ритм сільського життя не порушили бурхливі події початку XX століття, відгомін яких докотився і до Ісківців.