РОКИ ЗВЕРШЕНЬ І ТРАГЕДІЙ

        Довгими зимовими вечорами 1929 року збирались селяни Мокрухи то в хаті у Охріменка Олексія, то у Міщенка Степана, то у Міщенка Максима і, "задимлюючи господу тютюновим димом до "далі нікуди", вели безкінечні суперечки про нові форми господарювання: ТСОЗи, комуни, артілі... Сперечатися було про що, адже переваж­на більшість ісківських селян не мала змоги якісно обробити одер­жану землю: не було ні тягла, ні реманенту, ні посівного матеріалу. Життя змушувало до кооперування господарств. До цього ж спону­кали селян газетні матеріали, виступи на численних зборах і сільсь­ких сходах уповноважених із округу.

       Та перші спроби об'єднання в Ісківцях виявились невдалими. Швидко розпався створений навесні 1929 року перший сільський ТСОЗ, в який увійшли Степан, Юхим та Максим Міщенки.

Не виправдала сподівань селян і створена того ж року перша сільська артіль "Червоний господар", в яку об'єдналися 17 господарів Загайки. Держава надала артілі грошовий кредит та безопла­тний посівматеріал, передала молотарку з двигуном та необхідний сільськогосподарський інвентар, конфіскований у "куркулів": плу­ги, сівалки, культиватори тощо. (В окрузі тішили себе надією на ство­рення "показового колективного господарства".) Першим головою артілі було обрано Мироненка Прокопа, але він, як і його наступник Васик Андрій, пробув "при владі" недовго, лише кілька місяців.

Створено було в артілі і парторганізацію, членами якої, на той час, були Назар Крят, Андрій Васик, Прокіп та Ганна Мироненки і Степан Васик (правда, виявилась ця парторганізація дуже недієзда­тною і під час першої ж "чистки" була ліквідована).

"Весною в поле артіль виїжджала тільки колоною в декілька під­від, обов'язково з червоним прапором на передній підводі. Землю артілі виділили хорошу - на горі "єдиним масивом" - розповідає літопис села, укладений М. Міщенком. - Та маючи слабе керівництво, артіль на очах односельців занепадала, проїдаючи кредити і вирощений урожай. Артіль жила споживацькими настроями, розтринькуючи те, що було отримано безкоштовно і таким чином не надала селу позитивного досвіду господарювання, на що розрахо­вували у "верхах".

Селянам Ісківців більше припала до душі інша форма організації співробітництва - кредитна спілка. В селі було створено кредит-_но-машинове товариство, що розміщувалося в садибі Різника. Това­риство з допомогою держави надавало біднякам і середняцьким господарствам вигідні кредити, надавало їм в тимчасове (сезонне) користування сільськогосподарську техніку: сівалки, плуги, куль­тиватори тощо.

А тому палкі заклики агітаторів і навіть організована в селі пе­ресувна окружна виставка передового сільськогосподарського до­свіду мало вплинули на рішення селян перейти до колективних форм господарювання.

Про виставку, яка відбулася восени 1929 року, слід сказати окремо, адже стала вона для села подією непересічною. Виставка розмістила свої експонати від Хрещатика аж до земської школи, понад дорогою та на вигоні. В приміщення самої школи експонува­лись чучела свійських і диких птахів та диких звірів: вовка, лисиці, борсука та ін. Коло конов'язі стояли коні спецдержгоспів та Дубрівського кінного заводу, а також породисті коні окремих господа­рів Лубенської округи. Поряд експонувалися корови високоудій­них порід, молодняк ВРХ та небаченої величини бугай. Понад доро­гою на землі були розкладені плоди, вирощені в господарствах Лубенщини: величезні волоські гарбузи, кавуни, дині, цукрові і кор­мові буряки, кукурудза та картопля. Коло кожного експоната при­кріплено бірку, на якій вказано сорт, де і ким вирощено, яка техно­логія застосовувалась при вирощенні. Продовжили ряд експонати зернових культур з назвами сортів і рекомендаціями по їх вирощен­ню на селянських полях.

З ранку до вечора виставка була дуже багатолюдною. Селяни з великим інтересом розглядали її експонати, обмінювались між со­бою враженнями, прикидали в умі вигоди від вирощення подібних врожаїв на власному полі...

Переважна більшість із них іще не знала, що в умовах "кризи хлібозаготівель" у 1928 році Й. Сталін уже висунув гасло "суцільної колективізації", поклавши початок "другій революції на селі", од­ним із завдань якої була "ліквідація куркульства як класу". Не віда­ли, що форсування темпів колективізації зведеться до насильниць­кого "загону" селян у колгосп під загрозою розкуркулення...

Та вже через кілька місяців, навесні 1930 року, розгублені се­ляни, які віками жили і господарювали одноосібно, були поставлені перед вибором: вступати в колгосп і хоч як-небудь вижити чи зали­шатися одноосібником, ризикуючи бути зарахованим до "куркулів" чи "підкуркульників". Село гуло зборами господарів, де кожний ку­ток вирішував свою долю. То, після довгих суперечок, приймали рі­шення про вступ до артілі і писали заяву, то наступного ж ранку забирали їх...

А тим часом уже розпочалися жорстокі репресії проти селян. У першу чергу їх жертвами ставали заможні господарі, основою доб­робуту яких була праця всіх членів сім'ї, ощадливість та хазяйнови­тість. Ця частина селян була найбільш міцно прив'язана до землі і не хотіла з нею розлучатися. Як свідчать дані районної комісії по пере­вірці розкуркулення, протягом 1929 -1930 років в районі розкуркулили 506 "експлуататорів", "кровопивців" та "лихварів" і членів їх сімей. Про кожного з них справах комісії записано 2-3 рядки "...позбавлений виборних прав. Під час розкуркулення вся сім'я виїхала в Сибір". Так само з сім'ями назавжди "виїхали" до Сибіру і міцні господарі з Ісківець Данило Мироненко, Дмитро Демусенко, Оверко Хрипун та інші.

Як наслідок, вже на початку 1931 року, до 7 організованих "до­бровільно-примусовими" методами артілей вступили майже всі жителі села. Артіль ім. Ворошилова було створено на Загорянці, ім. Шевченка - в Старих Ісківцях, їм. Петровського - на Хрещатику, їм. 8 Березня - на Сеньківці, "Нове життя" - на Пожарні, "Радянська" - на Андросівці, ім. 13-річчя Жовтня - в Ярошівці.

Для технічного обслуговування новостворених артілей в Луб­нах і Лазірках були організовані МТС. А перед цим, всю зиму 1930-1931 років, в Ісківецькому сільбуді працювали курси трактористів, на яких, вперше в історії села, готували спеціалістів з числа односе­льців. Першими трактористами Ісківець стали: Дмитренко Андрій, Міщенко Степан, Войтенко Іван, Бендрик Петро, Костенко Іван, а також дві жінки Мироненко Марія та Настя Костенко. Вони і вивели, навесні 1931 р., на рідні поля перші трактори марки "ХТЗ".

Найжахливішим наслідком насильницької колективізації став голодомор 1932-1933 p.p. Основною причиною голоду на Україні була нещадна цілеспрямована політика хлібозаготівель. Погіршало становище селян і від введення паспортного режиму в містах та за­кону про охорону соціалістичної власності, який передбачав за крадіжку колгоспної чи державної власності розстріл або 10 років ув'язнення з конфіскацією майна (закон "про п'ять колосків").

На ісківецькій землі голодомор розпочався з сильної засухи 1932 року, коли було зібрано дуже низький урожай, десь близько 7 центнерів з гектара. Та ще стояли в полі снопи необмолоченого хлі­ба, а уповноважені райкому партії та райвиконкому уже прибули до села, щоб контролювати молотьбу і виконання планів хлібозда­чі. Все зерно, прямо з-під молотарок, вивозилось до Лубен, в держпоставку, понад всякі плани і завдання. В господарствах залишився лише насіннєвий фонд, навіть страхового не залишили, не кажучи вже про той, який би належало роздати на трудодні.

Добре розуміючи, що вони приречені на голод, селяни спробу­вали було чинити опір. Так, наприклад, збори колгоспників артілі ім. Ворошилова, що тривали біля колгоспних комор з обіду і далеко за північ, нагадували розбурхане море. Незважаючи на озброєних уповноважених та міліціонерів із Лубен, селяни виступили проти додаткових завдань хлібоздачі дуже різко і відверто, говорили час­то по кілька чоловік водночас, перебиваючи один одного... Час від часу доходило до відкритих сутичок. (В такі хвилини шофер райко­мівського легковика включав на повну потужність мотор і той то­рохтів до того часу, доки пристрасті не вдавалося втихомирити мі­ліціонерам).

Та що могли вдіяти селяни проти могутнього репресивного ме­ханізму держави. Хліб було майже повністю вивезено до Лубен, зві­дки потім, наче милостиню, майже щоденно його привозили до села по кілька кілограмів для дитячого садочка... (Щоб порятувати хоч дітей того року до дитсадка записали всіх дітей колгоспників та уч­нів школи з найбідніших сімей. Там вони одержували мізерну пайку хліба, 100-150 г, та борошняну "заколотку").

В свою чергу, голова колгоспу ім. Ворошилова Іван Таровик разом з комірником та іншими членами правління, ризикуючи сво­єю головою, час від часу додавали дітям по кілька кілограмів хліба з "недоторканного" посівного фонду.

Як наслідок, зима забрала в селі життя лише 9 чоловік, які не були колгоспниками...

Набагато жахливішим і жорстокішим став 1933 рік, який за­брав життя майже 180 жителів Ісківців різного віку.

"...Коли на полі жита достигли молочно-воскової стиглості, люди потай ходили різати колоски. І новообраний голова колгоспу

Олексій Охріменко (І.Таровик був убитий бандитським пострілом у вікно на початку травня 1933 року), а з його подачі й бригадири і всі інші посадові особи колгоспу ніби не бачили цього, - розповідає очевидець, - а на нараді просили колгоспників лише не різати коло­сків понад дорогами, щоб не бачило районне начальство... Та чим могли вони зарадити трагедії".

Лише хороший урожай 1934року знову подарував ісківським селянам надію на життя. На той час, за розпорядженням з району, було проведено укрупнення господарств: до колгоспу ім. Шевчен­ка приєднали колгосп 8 Березня та ім. Петровського, а до колгоспу ім. Ворошилова - колгосп "Червоний господар".

1 травня 1935 р., вперше в історії села, колгоспники колгоспу ім. Ворошилова колоною з червоними прапорами пішли до колгос­пу ім. Шевченка. Там відбувся мітинг, було укладено договір на соці­алістичне змагання між господарствами і навіть вручено передови­кам виробництва премії. Та на цьому селянські біди не скінчили­ся...

Не обминули селянських хат і незаконні сталінські репресії 1937-1938 років. їх жертвами в селі стали: повний Георгіївський кавалер, рядовий колгоспник Данило Міщенко, помічник рахівника Данило Мироненко (був свого часу прапорщиком в царській армії), колгоспники Яків Косинський (в 1905-1907 р. р. був член есерівсь­кої партії) та Василь Крят (чим він "провинився" перед Радянською владою так і лишилось таємницею).

А в 1939 році були вже репресовані і знамениті ісківецькі ху­тори. "З метою зосередження людських і матеріальних ресурсів навколо центральних садиб колгоспів" рішенням відповідних ра­дянських органів всі жителі хуторів мали залишити їх і переселити­ся до центральних садиб. Хутори підлягали руйнуванню. Так назав­жди зникли козацькі хутори Михайла та Якова П'ятецьких, Григорія Крята, Івана Хоменка, Овсія Петренка, Григорія Ковби та інші.

Проте жахливі наслідки сталінських репресій не змогли пере­креслити вагомих трудових здобутків ісківчан, досягнутих завдяки працьовитості, сумлінності і терплячості наших земляків, у яких було щире прагнення утвердити в життя привабливий соціалістич­ний ідеал.

Далеко за межі села линула слава про ударну працю Я. К. Кириченка, П. А. Міщенка, Ф. Т. Галіченка, П. С. Орленко, Г. С. Остапенко, М.К.Ярош, Г.І.Демусенко. Звичними стали для ісківських хлібодарів раніше небачені 50-60-пудові врожаї зернових.

Селянська молодь прагнула до світла знань. А тому вже в сере­дині 20-х років в селі було відкрито школу-семирічку, яку очолював Володимир Миколайович Лейкін.

В 1935 році, з ініціативи його наступника Михайла Юхимовича Побіди в центрі Ісківців було побудовано нове шкільне приміщен­ня на б класних кімнат з просторим коридором. І вже через рік, в 1936 році, ісківецька семирічка була реорганізована в середню школу. Навчалося в ній близько 200 сільських дітей. Школа мала фруктовий сад і велике підсобне господарство: 8 га землі, 2 коней, 4 корів та кілька свиней. Та головною її гордістю був дружний згур­тований вчительський колектив.

І сьогодні з вдячністю згадують у селі освітян довоєнного часу: вчителя фізики Михайла Харитоновича Васика, вчителя математики Бориса Трохимовича Гиренка, істориків - Дмитра Михайловича Різ­ника та Андрія Антоновича Горбаня, вчителя української мови і лі­тератури, поета-початківця Никифора Івановича Приходька, вчи­телів початкових класів Степана Яковича Щербаня та Явдоху Дмит­рівну Булах.

Особливою любов'ю учнів користувалися молодий випускник вузу - вчитель географії Микола Тихонович Мусієнко та енергійний керівник і чудовий господарник директор школи Михайло Юхимо­вич Побіда.

В 1939 р. в селі відбулася знаменна подія - перший випуск де­сятикласників. Значна частина з них продовжила навчання у вищих навчальних закладах.

Рясно врожаїлася в селі і культурна нива. В селі з'явилася кіно­установка, яка регулярно демонструвала в сільбуді кінофільми, на перегляд яких збиралися і старі, і малі.

Там же, в сільбуді, при вільному вході проводились пленуми та засідання президії сільської Ради, які також регулярно збирали по­вен зал глядачів і уважних слухачів та досить-таки принципових критиків дій місцевої влади.

Діяв у селі і драматичний гурток, яким керував студент учи­тельського інституту Микола Петренко. При допомозі завідуючого сільбудом Брухацького та при активній участі сільських самодіяль­них акторів, гурток регулярно ставив на сільській сцені п'єси кла­сиків-драматургів - Кропивницького, Старицького, Карпенка-Карого.

Кожен куток села мав і свою "регіональну" самодіяльність. Кожної суботи і неділі, навесні і влітку, до півночі лунали "на коло­дках" пісні і музика. Молодь ніби змагалася між собою в майстерно­сті виконання, бережно відносилася до мелодії і слів народних пі­сень...

Не обійшлося, звичайно ж, і без властивих для того часу "перегибів".

В 1934 році було припинено богослужіння в Успенській церкві села, а її приміщення, до 1937 року, використовувалося як літній кінотеатр. В 1937 році церква була розібрана, а з її добротного ду­бового матеріалу було розпочато будівництво нового шкільного приміщення. В цьому ж році було зруйновано дзвіницю, з висоти якої "войовничі безбожники" скинули на землю 90-пудовий дзвін... Майно церкви було частково знищене, а частково розграбоване "ак­тивістами". Віруючи ісківчанам довелося відвідувати Пуленську та П'ятигірську церкви, які в 30-ті роки чудом уникнули погрому, а обрядову службу при похованні здійснював дяк сільської церкви Демид Куліш.

... А тим часом світ уже невблаганно вповзав у найжахливішу із воєн - другу світову. Наближення війни гостро відчувалося і в Ісківцях. На землях колгоспу "Нове життя" розпочалося будівництво польового аеродрому. Кожний колгосп села і навколишніх сіл отри­мав свою ділянку будівництва і під керівництвом голів сільських рад і колгоспів, під їх персональну відповідальність, розпочав ро­боту. Голова Ісківецької сільської ради Іван Гнатович Мироненко, голови колгоспів Павленко Кузьма Пилипович ("Нове життя"), Ба­ран Каленик Федорович ("Радянська"), Хоменко Іван Стефанович (ім. Ворошилова), Потоцький Василь Іванович (ім. Шевченка) за­безпечили ударну щоденну працю сотень колгоспників та граба­рок. Постійно на об’єкті знаходився і представник воєнного відом­ства. Роботи тривали аж до вересня 1941 року і були перервані лише німецькою окупацією.

В 1941 році з колгоспів до армії було забрано спеціально ви­рощених і підготовлених коней із збруєю та возами-тачанками.

Чисельно збільшився призов юнаків до лав Червоної Армії. Посилилось військово-патріотичне виховання молоді. Саме тоді до рідного села прибув на короткочасний відпочинок Корній Тимофійович Бугаєнко, нагороджений орденом "Червоної Зірки" за муж­ність і відвагу, виявлену в боях на озері Хасан. Це був перший ра­дянський орденоносець у селі. Його розповіді і його бойова наго­рода викликали щире бажання у багатьох юнаків села стати профе­сійними військовими. Кадровими офіцерами, які відзначаться від­вагою на фронтах Великої Вітчизняної війни, в ті роки стали ісківчани: Степан Махтейович Міщенко, Петро Прохорович Охріменко, Іван Романович Міщенко, Василь Кирилович Цехоня, Голуб Микола Леонтійович та інші.

22 червня 1941 року мирна праця радянських людей була пе­рервана віроломним нападом фашистської Німеччини. Розпочала­ся народна, священна, Велика Вітчизняна війна.