СЕЛО У ХІХ СТОЛІТТІ

       Ісківці дев'ятнадцятого століття - одне з небагатьох сіл Украї­ни, населення, побут, традиції і звичаї якого детально описані ет­нографами, фольклористами, краєзнавцями та істориками Олекса­ндром Афанасьєвим-Чужбинським, Матвієм Номисом, Василем Мілородовичем і Олександром Лазаревським. Не залишилося село й поза увагою відомих українських письменників Евгена Гребінки, Пантелеймона Куліша та Тараса Шевченка.

Якими ж бачили вони Ісківці та їх мешканців? Щоб відповісти на це питання звернемося до першоджерел.

Кожен куток мав свою оригінальну назву, тут мешкали древні роди.

"Село бере свій початок від підніжжя грушеподібної гори на схилах якої ліпляться вітряки, а на вершині - древній погост з хрес­тами, прикрашеними хустками. В народі гору називають Челядною. Тут, у Старих Ісківцях, живуть козаки Мироненки. Поряд - Андросівка, де проживають Костенки. Ближче до П'ятигірець розкинулась Сеньківка. Поблизу виїзду на Оржицю знаходиться Загорянка, де живуть Кряти, у яких збереглась ще стара хата довжиною 7, а шири­ною 6 аршин, стіни якої змивалися водою, а не мазалися, а також Охріменки, по вуличному Тараненки, тому, що предок їх був "таранькуватий". Поруч з Загорянкою - Мокруха. Частина підніжжя гори носить назву Терночок. За Терночком, аж до Пуленців, простягнула­ся Пожарня, заснована Пужайлом. Селяни вважають, що цей куток названий так через часті пожежі, які там траплялися..." - розпові­дає Василь Мілорадович. Він же описує і урочища, прилеглі до села: "Урочища навколо Ісківців носили назву Шеверина (за ім'ям влас­ника), Орлове (тут водились орли). Край села височіли могили - Біла, Високий горб, Жолоб, Красна і Рокитня".

В середні XIX ст. Ісківці були великим селом, в якому прожива­ло близько 2500 мешканців: козаків, селян-власників та дворових людей панів Асауленків, Косинських, Славинських, які були кріпака­ми.

"Ісківці населялися селянами: Борисенками, Мірошниками, 0с-тапенками та ін., а також селянами-власниками: Бендериками, Кві­тками, Коваленками, Кравецькими, Ластовицькими, Солодкими, Сербиненками. В Ісківціх жили і козацькі роди: Барони, Голуби, Івахненки, Коршуни, Катькали, Карбаси, Маличі, Покозацькі, П'ятаки, Сукачі, Таровики, Хижняки, Хрипуни, Чичикали, Шелудьки і Шматки. Козак Микола Грицун, який прожив сто років, оселився в Іржавецькій балці і заснував там хутір на сто душ..." - такий перелік подає Олександр Лазаревський. Йому ж належить і колективний портрет тогочасних ісківчан: "Середнього зросту, з темнорусим волоссям, сірими очима. Носи дещо затовсті, обличчя продовгуваті. Чоловіки не відзначаються особливою красою, серед жінок - чимало вродли­вих. Особлива місцева риса: в'ялість, неквапливість, повільна мова та нахил до п'янства і майнових злочинів. Чоловічий одяг - довгий з численними складками. Жінки носять юпки по три п'ять пілок, різ­номанітні кофти, спідниці з плюшевою підшивкою. Голови пов'язу­ють круглими очіпками та хустками кінці яких заткнуті, а раніше стирчали як роги. Дівчата заплітають коси. Квіти на голові не но­сять".

Ісківські селяни та козаки славились на всю округу як добрі господарі. Тож і не випадково, як розповідав старожил села Ілько Хоменко, в літній час тут не раз зупинявся на короткий відпочинок біля громадського колодязя, що на Загорянці, проїздом з Лубен на свій хутір Баївщину, під Зарогом, Пантелеймон Куліш. Він охоче роз­мовляв з місцевими селянами, розпитував у них як краще вести гос­подарство. (Для Куліша це було дуже важливо, адже, як свідчить його друг і біограф В.Шендрок "У Баївщині письменник сам спробу­вав зайнятися господарством... і з трудом справився з незвичними клопотами").

Славились ісківчани і тим, що ніколи не лізли в кишеню за сло­вом, а мова їх була завжди яскравою і образною, багатою на народ­ні приказки і порівняння. Саме це і приваблювало до села відомого українського фольклориста та етнографа Матвія Номиса. В Ісківцях він записав чимало прислів'їв, які увійшли до його фольклорної збірки "Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О.В.Марковича і других" (СПб, 1864). Серед них і сьогодні широко вживані вислови: "Грамотній людині і в лісі світло, а неуку і посеред степу ніч", "Не бажай синові багатства, а бажай розуму", "Він поки одну свічку поставить то три звалить", "Орли мух не ловлять", "Бра­ти борг не штука, та віддавати мука", "Одною рукою вузла не зав'я­жеш" та ін.

Та, поруч з цими життєстверджуючими, оптимістичними при слів'ями, записав М.Номис і не один десяток сумних приказок, що відображали тяжке життя-буття поневоленого і згорьозаного люду: "Тепер настало панів - кинь на собаку, а в пана влучиш", "Панська воля - панська й сила", "Панські роботи не переробиш", які ніби перекликаються з гіркими рядками Кобзаря, написаними у ті ж роки, - "Єсть на світі доля - а хто її знає? Єсть на світі воля - а хто її має?"

І це не випадково. Переведені на виснажливу "урочну систе­му" селяни -кріпаки і збіднілі козаки зазнавали жорстоких утисків від панів. Наприклад, за один урочний день селянин повинен був виконати пів десятини, нажати 2,5 копи озимини або 2,5 копи ярини, перевезти ЗО кіп хліба тощо. За найменшу непокору або невико­нання "уроку" його чекала жорстка розправа.

"В Асауленка пряли жінки і старшою над ними була Марфа Соломаха. Якщо жінки не напрядали півмітка за день, то пан жорсто­ко бив Марфу", - свідчить В.Мілорадович.

"У пані Славінської кріпаки, працюючи в полі від зорі до зорі, харчувалися щоденно лише вівсяним хлібом і вівсяною кашею", - пригадував старожил, колишній кріпак Іван Кравецький.

"За найменшу непокору кріпаків жорстоко сікли різками у пан­ських стайнях", - доповнює його розповідь Степан Лисий.

Не легше жилося і козакам. Як стверджують історичні джерела, "під час ревізій пани Асауленки обманом приписували до свого ма­єтку збіднілі селянські та козацькі двори і перетворювали таким чином вільних людей на кріпаків".

Не відставали від них і інші сільські "можновладці". Тож і не дивно, що колись квітуче і багате козаче село невпізнанно змінить­ся, іншими стали і його люди:

Село неначе погоріло.

Неначе люди подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть...

Саме таким побачив наше село великий Кобзар України Тарас Григорович Шевченко, коли вперше приїхав сюди в 1843 році в гос­ті до місцевого поміщика-письменника і етнографа Олександра Афанасьєва-Чужбинського.

­