Ісківці мої, солов'їні Ісківці,

село праці й любові в краю калиновім.

Пахнуть ранки в селі хлібом святим

і солодким здається серпанковий дим.

Ваблять зір біля кожної хати

в наших Ісківцях мальви, любисток і м'ята.

Григорій Мироненко

СИВА ДАВНИНА

        Життєдайні корені історії рідного краю сягають в глибину ти­сячоліть. Перші поселенці з'явилися на берегах Сліпороду ще в епо­ху раннього мезоліту, 10 тисяч років тому. Це переконливо підтвер­джують археологічні розкопки стоянки зимівниківської культури В'язівок а, розташованої на правому березі річки, в урочищі Дани­лів островок, неподалік від Ісківців, проведені в період з 1984 по 1995 рік археологами О.Супруненком, І.Гавриленком, В.Нерпіною та Л.Залізняком.

На місці 6 жител та 2 господарських ям мезолітичного часу, вченими виявлено численні знаряддя праці (скребачки, різці, проколки та ні.) виготовлені, переважно, з кременю та кістки. Проведе­ні дослідження дають змогу припустити, що в той час жителі нашого краю успішно полювали на дикого кабана, лося, благородного оле­ня, бобра, зубра, ведмедя, козулю, дрібних тварин та водоплавних птахів. Мисливським озброєнням були луки із стрілами з кістяними наконечниками або короткі метальні списи-дротики, а полювання часто проходило за участю собак, загоном, з допомогою ловчих ям. Великого поширення в басейні Сули набуває рибний лов з викори­станням найпростіших пасток, сплетених із прутів, та гарпунів.

Як свідчать археологічні розвідки, проведені на терені нашого краю відомими вченими-археологами В.Ляскоронським (1911), М.Макаренком (1917), Ф.Копиловим (1947), М.Кучерою (1979), Ю.Моргуновим (1982-1991), О.Сухобоковим (1984), у перші сто­ліття нашої ери береги Сліпороду населяли землеробські племена черняхівської культури, які стали основою формування давніх сло­в'янських племен, відомих під назвою антів та склавінів. (Промай­нуть століття, і вже наш сучасник, уродженець Ісківців, письменник і літературознавець Микола Костенко, досліджуючи унікальну праукраїнську пам'ятку V-ІХ ст. "Велесову книгу", так повідає нащад­кам про життя-буття їх далеких пращурів:

... навчилися звіра ловити, рибалити,

Стерегтися очей недобрих,

Хліб ростити, дітей рано у сідлах бавити,

Обминати лиху недолю.

Наші вогнища вічні видно було повсюдно,

Слався дим туманом низами,

Жилося нівроку - і слова Дажбо, що трудно...

Яскравою сторінкою літописної історії краю став рік 988. Саме тоді великий Київський князь Володимир Святославович, прагнучи укріпити південні кордони Русі, наказав побудувати на Сулі та її при­токах 18 містечок-укріплень - Посульську оборонну лінію, голо­вним завданням якої було зустріти і зупинити хижі орди кочівників, що раз у раз вторгалися на слов'янську землю з безмежних просто­рів Дикого поля.

Однією з цих кріпостей (поруч з містами Воїнь, Лубно, Лукомль, і Кснятин) і стала фортеця Снєпород, розташована за кілька кіломе­трів від сучасних Ісківців, на високому мисі між долиною річки Сніпорід і глибоким яром.

Нелегка доля випала форпосту-воїну. На протязі двох століть, не раз і не два його знищували вороги-печеніги, а потім половці. Але, подібно казковому птаху Феніксу, укріплення знову і знову від­роджувалося, підіймалося із згарищ і ставало ще міцнішим. І "іржа­ли коні за Сулою й дзвеніла слава у стольному Києві..."

Але в 1239 p., коли на Київську Русь накотилася хвиля монголо-татарських орд хана Батия, воїнам Снєпороду не вдалося відсто­яти і врятувати рідне містечко. Розуміючи всю безнадійність опору переважаючим силам загарбників, русичі, без бою полишили фор­тецю і відійшли на північ, в район сучасних сіл Олександрівка, Мих-нівці та Ісківці під захист дрімучих лісів і непрохідних для ворожої кінноти боліт...

Саме тут, на вершині гори Велика Пріся, поблизу сучасного села Олександрівка, заснували вони кріпость-захисток, де на протязі ХП-ХІУ століття, в найлихіші часи татаро-монгольського ira, зуміли збе­регти свій побут, господарські традиції і культуру.

(Не виключно, що подібне укріплення існувало тоді і на верши­ні Челядної гори, що височить і сьогодні над Ісківцями. Адже не даремно давні легенди і перекази називають її "сестрою" гори Олександрівської).

"Самоуправляющиеся городские общины князей и верховного сословия, скромно продолжали свое незаметное существование под татарским покровительством, не проявляя себя никакими делами интересными для летописца", - зазначає в своїй "Истории украинс­кого народа" відомий історик О.Я.Єфименко.

       Життя на спустошеній ворогом землі тривало. Наші предки і після страшного татарського погрому відбудовували спалені села, кували залізо, вирощували хліб і ростили дітей, працею своєю від­роджуючи рідний край.