ВОЄННЄ ЛИХОЛІТТЯ

       В середині вересня 1941 року вогненний вал війни докотився до Ісківців. На той час сотні селянських синів, мобілізованих в пер­ші ж дні війни, вже боронили рідну землю від ворога, вели криваві і виснажливі оборонні бої проти переважаючих сил окупантів. Ті ж, хто залишився в селі, переважно жінки, діти та старики, намагалися чим могли допомогти фронту: поспішали зібрати урожай, рили око­пи, створювали загони самооборони, щоб захиститися від диверса­нтів. При цьому вони ще жили надією на те, що війна буде перемож­ною, короткочасною і проходитиме на ворожій території. Адже про це роками, кожного дня, твердили газети, говорили на зборах і міти­нгах агітатори і пропагандисти.

Та от від Сенчі повернулася худоба, яку відправляли в евакуа­цію на схід колгоспи ім. Ворошилова, ім. Шевченка та "Нове життя", а її погоничі Іван Павченко, Семен Кравецький та Іван Коршун роз­повіли, що на Лохвиччині вже німці і шлях на схід відрізано... А ще через кілька днів, на Пулинській горі, неподалік від села, відбулася коротка, але запекла сутичка між фашистами і бійцями розгромле­ної біля Оржиці 26-ї армії, які намагалися вирватися із оточення...

Селяни чим могли і як могли допомагали червоноармійцям: перев'язували поранених, переховували їх в своїх оселях, перевдя­гали в цивільний одяг, віддаючи останнє, допомагали харчами, під­казували надійніші шляхи виходу з оточення.

18 вересня 1941 року гітлерівці вступили в село і для його жи­телів настали чорні дні окупації. Фашисті відразу ж почали запрова­джувати свій "новий порядок": Призначили старосту, організували поліцію, встановили непомірні натуральні податки на селян (сало, м'ясо, молоко, яйця та інше).

В цих жахливих, нелюдських умовах справжній подвиг здійс­нив медперсонал сільської лікарні. "Лікарня була заповнена пора­неними поза всякими мислимими і немислимими нормами, - розповідала, пізніше, лікар Марія Семенівна Мишко. - При нормі 25 хво­рих в лікарні лежало лише поранених 211 бійців, не рахуючи хво­рих селян. Поранені лежали на підлозі, в коридорах, в підсобних приміщеннях. Не було бинтів, ліків, не вистачало харчів... Та най­страшніше полягало в тому, що будь-якої миті в лікарню могли на­грянути німці і, як це вони робили в подібних випадках, розстріляти і поранених, і медперсонал, як такий, що переховує євреїв, коміса­рів і комуністів."

Весь тягар цих важких і небезпечних турбот взяли на свої плечі жінки - працівники лікарні: Катерина Григорівна Охріменко, Ганна Максимівна Лисанець, Віра Кирилівна Остапенко, Надія Максимівна Куць, Ганна Степанівна Чичикало, Ганна Хомівна Охріменко, Лідія Іванівна Крят. Ідучи в лікарню на роботу, кожна з них несла з собою продукти для поранених та шматки полотна для перев'язки ран. Посильну допомогу їм надавали і селяни Пожарні, які мешкали по­близу лікарні.

Відважним жінкам вдалося спочатку не допустити до примі­щення фашистів (їх зупинив звичайний лист фанери з написом "Си­пний тиф", прибитий на дверях лікарні), а потім змусити, разом з пораненими червоноармійцями, мовчати місцевих поліцаїв. (Як розповідав важко поранений лейтенант оточенець Іван Савович Бонін, вони "попередили поліцаїв, що як тільки хоч один поране­ний або оточенець буде схоплений фашистами, то вся поліція і всі поліцаї зі своїми "гніздами" злетять у повітря").

В листопаді 1941 року, рятуючись від голоду, до села приїхала з Лубен і розпочала працювати в лікарні лікар Марія Семенівна Миш­ко. Перше, що зробила ця смілива жінка, було вирішене питання про ліки. Ризикуючи своїм життям, разом із завгоспом Федором Яковичем Куцем та молоденьким солдатом-оточенцем з Ленінгра­да, який уже почав видужувати, вони поїхали підводою під Оржицю і там, на місці жорстоких боїв, почали шукати і збирати бинти і ме­дикаменти, які й були потім використані для лікування поранених.

Восени 1941 р. в лікарні було створено підпільну групу, яку очолив важко поранений в Шумейковому урочищі земляк-офіцер Іван Романович Міщенко. Йому вдалося налагодити контакти з пат­ріотично настроєними односельцями Кирилом Івановичем Цехонею, Макаром Васильовичем Михайленком, Кузьмою Пилиповичем Павченком та ін. До лікарні потай приносили листівки і газети, які розкидалися на полях радянськими літаками. Потім ці листівки поширювалися серед селян Петром Юхимовичем Міщенком, Іваном Кононовичем Хоменком та Ганною Максимівною Лисанець.

Проіснувала група не довго. Пронюхавши про її діяльність, п'я­ні поліцаї зробили повальний обшук в лікарні. Знайшли газети і ли­стівки, заарештували І. Р. Міщенка та лікаря М. С. Мишко і відправи­ли їх до Лазірківської районної поліції. Лише настирливі клопотан­ня жителів села, яких очолив старий ветлікар Фелікс Валеріанович

          Хаєцький, врятували життя заарештованим. Через кілька днів, на­півживі і важко покалічені, вони все ж повернулися до Ісківців...

А в цей час в селі вже лютували фашисти, які влаштували звіря­чу розправу з патріотами. З переховування чотирьох підпільників-партизан окупантами було розстріляно комуніста Макара Васильо­вича Михайленка. За переховування зброї і патріотичні настрої був розстріляний також комуніст Степан Свиридович Сергієнко. Гітле­рівці розстріляли також сільських активістів Івана Калениковича Барана, Степана Олексійовича Кадькала, Тимофія Івановича Мироненка та Марка Андроновича Харченка.

В Лубенському гестапо, після нелюдських катувань загинули К. І. Цехоня, К. П. Павченко та директор сільської школи Новак.

Звірства гітлерівців змусили оточенців, рани яких уже трішки підгоїлися, невеликими групами залишати село з наміром пройти лінію фронту і влитися в діючу армію. Перші групи бійців оточили офіцери Олексій Логінов та Микола Мантак. За ними, група за гру­пою, покинули Ісківці майже всі червоноармійці. Далеко не кожно­му з них вдалося дійти до своїх, а потім залишитися живим в жорс­токих боях з ворогом. Але ті, хто вцілів, на все життя зберегли в своєму серці синівську вдячність ісківчанам за порятунок. Після закінчення війни десятки їх приїздили до села, щоб низько вклони­тися своїм рятівникам.

Навіть в найтрагічніші дні гітлерівської окупації село жило тве­рдою вірою в те, що Червона Армія обов'язково повернеться, виже­не геть ненависних окупантів, зламає хребет фашистському звіру. Ця віра остаточно зміцніла в людських серцях в квітні 1942 року, коли в околицях села з'явилася група радянських десантників.

Парашутисти знищили більше двадцяти фашистів та запроданців-поліцаїв. Тричі гітлерівці намагалися захопити сміливців, але кожного разу тим вдавалося вириватися з оточення. "В полі, біля скирди соломи, в облозі цілу ніч відбивалися десантники - розпові­дають очевидці, - а вранці наступного дня, з новим підкріпленням кинулись німецькі посіпаки до скирд соломи, а десантників і слід прохолов." З того часу і називають, на честь відважних воїнів, водосховище біля села Пуленців, в районі дії парашутистів, озером Де­сантників.

Не хотіло село коритися фашистам. Селяни, як тільки могли, саботували заходи окупантів. Це яскраво підтвердилось в січні 1945 року під час суду в Лазірках над колишнім начальником Лазірківської районної поліції Басом.

Притиснутий до стіни незаперечними доказами і свідченнями своїх жертв і свідків, він мусив нести відповідальність за звірства підлеглих, за власні злочини. Відповідаючи на запитання судді та рідних закатованих ісківських патріотів про мотиви звірячих реп­ресій у Ісківцях, Бас відповів: "В селі був саботаж, діяли підпільни­ки. Не встигали в управі скласти списки тих, кого слід відправити до Німеччини, як їх вже, майже всіх, в селі знайти було неможливо. Село саботувало виконання завдань продовольчих поставок. З різ­них причин не носили молока, м'яса, яєць. Зривали графік виходу жителів села для очищення від снігу Черевківського шляху, по яко­му вдень і вночі рухався німецький військовий транспорт. А люди, які й виходили на роботу, то працювали як мерзле горить. Вже на­дворі зима, а в полі стоять необмолочені скирди хліба, й молотарки по два-три рази на день зупиняються і простоюють через поломки. Серед селян постійно вели агітацію активісти. Непокірним селом виявились Ісківці..."

В безсилій люті окупантам все ж вдалося відправити на катор­жні роботи до Німеччини 270 жителів "непокірного села". Троє з них - Потапенко Христя Маркіянівна, Крят Євфросиня Мефодіївна та Скрипка Катерина Федорівна - загинули у неволі.

Та наприкінці 1941 року заметушилися окупанти і їх прихвост­ні - поліцаї. Розуміючи, що зупинити наступ Червоної Армії їм уже не під силу, вони намагаються знищити в селі все, що тільки можна. Запалали колгоспні корівники, конюшні, комори, зерносховище, млини і селянські хати...

Як свідчать архівні дані, окупанти забрали з села 1500 голів великої рогатої худоби, 1150 свиней та понад 4500 голів птиці. За­гальні збитки, нанесені господарству становили 350 629 крб.

18 вересня 1943 року, рівно через два роки після окупації села, радянські війська визволили Ісківці від німецько-фашистських за­гарбників. І з того дня почали приходити до села солдатські трику­тники з печаткою "проверено военной цензурой", а разом з ними, несучи матерям, дружинам і дітям вічне горе, і "похоронки": "Заги­нув смертю хоробрих, захищаючи Батьківщину."

195 воїнів-односельчан не повернулися до рідного дому з вог­ненних шляхів війни. Загиблих та померлих від ран занесено до Книги Пам'яті України. Вічно житимуть їх імена і в пам'яті нащадків.

Розорене війною село приступило до відбудови. Маючи лише по десятку коней в кожному господарстві, селяни зуміли, уже восе­ни 1943 року посіяти озимі культури. А навесні 1944-го жінки виї­хали орати спільний лан власними коровами: "Все для фронту - все для перемоги!" Працювали з ентузіазмом, виконуючи здавалося б непосильні, чоловічі об'єми роботи, тамуючи біль і горе втрат. "Вони взяли в руки коси, сіли з вилами за жниварки-лобогрійки, орали, сіяли, косили, часто в мороз і негоду, - розповідав М. Міщенко. -Надворі сніг і мороз, а в полі з ранку до ночі гудуть молотарки. А попереду, ще довгих півтора роки кривавої війни..."

В 1944 р. колгоспи побудували на згарищах нові конюшні та корівники, спорудили ряд інших господарських об'єктів. Щоденно голови колгоспів направляли по одній-дві підводи в Гінці, де на по­рубці лісу працювали вахтові бригади, і везли звідти будівельний матеріал. Возили, розпилювали, будували всі жінки, діти, діди, чоловіки-інваліди. І вже на зиму колгоспні корови і молодняк, який за­лишився після окупації до цього був розміщений на подвір'ях кол­госпників, перегнали до новозбудованих сараїв.

В селі відновили роботу школа, ветлікарня, ощадкаса, пошта, сільпо.

Настав травень 1945 року. З дня на день люди чекали довго­жданного повідомлення про закінчення війни. Коло єдиного на все село телефона було встановлено постійне чергування. І ось з Лазірок повідомили: "8-го травня слід чекати важливого повідомлен­ня!". А його все не було... І, нарешті, 9 травня, вранці, село облетіла радісна звістка: "Перемога!". Змучені, згарьовані, виснажені, але надзвичайно щасливі люди зібралися на сільському майдані на сти­хійний, незабутній мітинг...

З того дня, щороку, в світлий і радісний День Перемоги вшано­вують односельці на сільських сходах світлу пам'ять полеглих геро­їв і віддають данину глибокої поваги і шани воїнам-односельцям, які з честю виконали свій обов'язок перед Батьківщиною.

...Лише 15 з них застигли в скорботній хвилині мовчання біля братської могили радянських воїнів в центрі села в день 50-річчя Великої перемоги. Час - невблаганний. Він вириває з життя захис­ників Вітчизни, який не здолала війна. Від імені живих ветеранів, із закликом свято берегти пам'ять про кожного з солдат Перемоги до молоді звернулися: П. Ауза, М. Голуб, Д. Демусенко, П. Гиренко, А. Мироненко, Я. Міщенко, М. Охріменко, І. Хоменко, Ф. Бродко, Г. Куць, В. Кондратенко, Д. Мироненко, М. Крят, С. Дмитренко. "Це потрібно не мертвим, це потрібно живим!"